Ми зустрічаємось у центрі Києва. Володимиру Фомічову – 31 рік. Два з них – 2016-й і 2017-й – він провів у російському полоні в рідному Донецьку. Не у військовому – він потрапив до ворога як цивільна людина, фактично як заручник. Корінний дончанин та учасник Євромайдану, він прагнув європейського майбутнього для свого міста і своєї країни. За це поплатився тортурами і в’язницею.
Зараз він опанував фах журналіста і працює над бізнесовими темами та питаннями інфраструктури і промисловості. А ще дуже любить центр Києва, який, за його словами, прийняв його не одразу. Але він не опустив руки і попри всі соціальні та психологічні перепони знайшов спосіб реінтегруватись у суспільне життя. І навіть прагне мобілізуватися. Про страхи, проблеми, відчуття та прагнення тих цивільних, які повернулися з полону – в цьому інтерв’ю Kyiv Post.
Росія погодила турецькому омбудсмену візит до місць, де утримують полонених
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Розкажи, як ти вирішив мобілізуватися? Ти був у полоні.
Я хотів мобілізуватися завжди, але після ухвалення закону про мобілізацію я почав шукати підрозділ або посаду, яка б мінімізувала ризики повторного потрапляння в полон. Для мене це дуже важливо. І коли я знаходив місця, де мені було б цікаво, виявлялося, що треба пройти спецперевірку СБУ. І пройти її для мене виявлялося просто неможливим.
Чому? Тобі якось про це повідомили, що от, ми не приймаємо тобе, і саме через СБУ?
Все виглядає так. Ти подаєшся, спілкуєшся з рекрутером, потім він передає тебе на спецперевірку в СБУ. Ти надаєш документи, і ти не проходиш її тільки тому, що ти був у полоні. Якщо людина умовно з Закарпатської області, або Львівської, вона пройде її без проблем, якщо в неї немає прямих зв’язків з РФ. А мені казали завжди так: ви довго знаходились на окупованій територій, в полоні, і у вас зв’язки зі спецслужбами так званої «ДНР». «Зв’язки» полягали в тому, що мене допитували і катували в полоні. Вони просто не можуть перевірити, чи не завербований я.
Те, що ти полонений, що тебе катували – не впливає хіба?
А ти нічого не поясниш. Спецперевірка просто проходить без тебе, тобі пост-фактум повідомляють – «так» чи «ні». Як мені казали «між нами», вони просто не хочуть перевіряти, брати на себе відповідальність – якщо щось трапиться і ти виявишся ворожим агентом, вони нестимуть її, бо недогледіли. Система так працює. Вони беруть анкету, бачать проблемні місця і одразу відхиляють!
У тебе є якийсь документ, який посвідчує, що ти був у полоні?
Звичайно, коли ми вийшли з полону, в грудні 2017 року, Координаційний центр при СБУ надав довідку, що ми були в полоні як заручники незаконних збройних формувань.
Вона дає тобі якісь пільги?
Нічого вона не дає, крім певних виплат в розмірі 100 000 грн за кожен рік полону. До речі, ця довідка – єдине, що посвідчує те, що я був у полоні. Питання ж не в мені, як одній особі. Нас таких багато. Якщо ти колишній полонений – спецперевірку ти не пройдеш.
На які посади ти подавався?
Я хотів у підрозділ РЕБ/РЕР, це тиловий підрозділ. Аналітиком в одній з OSINT-груп. Ще одна вакансія була – в Державному операторі тилу. І в усіх випадках спецперевірка була негативна.
Чому для тебе неприпустимо повторне потрапляння в полон?
Це один із найбільших страхів для нас, колишніх полонених. По-перше, нас там добре пам’ятають, «папки» на всіх є. І ставлення при повторному полоні до нас буде значно гіршим. Воно і в перший раз було жахливим – мене катували неодноразово, постійно били. Взагалі, для росіян ми є злочинцями, просто тому, що нам там приписували членство в українських організаціях, які всі визнані злочинними, або «шпіонаж», в який можна було вписати що завгодно – починаючи від спілкування з родичами в Україні, на неокупованій території… І з такої точки зору ми рецидивісти. Тобто, будуть гірші в’язниці, гірші камери, не буде просування по обміну. По-друге, нас точно зведуть з тими людьми, які нас «розробляли», тобто, катували, в перший раз. Може, вони нас недокатували? Тобто, зі своїми катами ми знов зустрінемось. Це небезпечно, це негуманно. Українська держава може проявити гуманність до людей, які не дуже-то забезпечені, які в важкому психологічному стані, щоб не допустити для них другого полону. Я ж не кажу, що ми не хочемо мобілізовуватися. Але ж можна це зробити якось так, щоб мінімізувати шанс повторного полону? Для нас, колишніх полонених, це дуже сильний страх. А от у піхоту спецперевірка непотрібна – туди беруть усіх.
Як ти потрапив у полон взагалі?
Я потрапив у полон в Донецьку, де я до приходу російських окупантів займався громадською діяльністю. Мені було 20 років, я просто ходив на місцевий Євромайдан, був студентом. Після того, як сепаратисти за підтримки росіян захопили Донецьк навесні 2014-го, я виїхав на підконтрольну Україні територію, але вижити тут було складно. Житло переселенцям здавали неохоче, з роботою були проблеми. Врешті, я був студентом, інтегруватися без житла і забезпечити себе було важко. Я сумував за батьками, і в 2015-му вирішив ненадовго повернутися до них у Донецьк. І в січні 2016 року до квартири батьків прийшла «спецперевірка МДБ», і мене схопили.
Ти не боявся, що тебе можуть заарештувати?
Слухай, я ж не був якимось помітним діячем чи лідером Майдану. Я був студентом, який просто туди ходив. Важливо розуміти – серед діячів спецслужб так званої «ДНР» було багато колишніх діячів донецької СБУ. Вони ходили на донецький Євромайдан, ще коли в СБУ працювали, і таємно фіксували всіх, хто там був. Мене, наприклад, допитував колишній співробітник донецького СБУ, інший «слідчий» – з органів прокуратури. Тоді там ще не було багато росіян, їх туди активно не завозили – Росія, мабуть, прагнула створити ілюзію, що це місцеві з «донецького народу» щось самі роблять. Зараз вже ситуація, звісно, інакша.
Де саме ти перебував у полоні?
Спочатку, два місяці – в так званому «МДБ ДНР", потім у слідчому ізоляторі півтора року. Потім – останні півроку – в колонії №27, Горлівка. В Горлівці навіть камер не було, просто барак із колючим дротом. А так – ти сидиш у камері, раз на день тебе виводять на прогулянку, регулярно б’ють.
Ти писав про катування, які були…
Так, катування бувають зазвичай на перших етапах, коли з тебе треба вибити зізнання, що ти член всіх можливих організацій або шпигун… Мене катували в МДБ. Вони можуть катувати, бити, підключати до електричного струму за допомогою польового дротового телефону. І це моральна історія – вони тебе принижують, не тільки постійно б’ють, ти постійно стоїш на колінах, б’ють несподівано, коли кудись ведуть. Це продовжується безперервно, і ти не бачиш інших людей, крім тих, які тебе б’ють або допитують. З мене вибивали, що я був учасником правої партії «Свобода» і нібито зберігав зброю. Хотіли зробити членом екстремістської організації, але не вийшло, мені пощастило – мене «засудили» до дуже невеликого строку.
В чому звинувачували?
В чому завгодно – екстремізм, шпіонаж. У мене був екстремізм – на території ж України, яка для них – не територія України. В мене було «участь у заборонених організаціях». У більшості був «шпіонаж». «Шпіонаж» приписували тим, у кого вони бізнеси віджимали. Хтось дійсно допомагав Україні. Або ти міг не бути шпигуном якимось, а просто висловлював проукраїнські погляди, бо ти живеш у своєму українському Донецьку. Показова історія з Юрієм Шаповалом: він працював науковим співробітником у ботанічному саду і один раз написав у Твіттері щось проукраїнське. Твітер, як і інші соцмережі, вони моніторили. Ти написав свої емоції десь у Твіттері або у Вконтакте – і все, тебе арештовують. Фейсбук вони не дуже читали, а от Твіттер вони прям дуже любили. А люди просто писали свою думку, чим вони невдоволені в житті, необов’язково це було щось політичне, люди просто могли писати про щось буденне.
Химерна суміш русского міра і радянського терору.
Так. Це як СРСР 1920-х - 30-х років. Коли своїх поки не катували і не розстрілювали, але були «ворожі елементи», «екстремістські організації», «шпигуни» тощо. Вони обрали зручну модель.
Тобі важко було після звільнення інтегруватися в суспільство? Ти знаєш багатьох із тих, хто пройшов полон. Чи їм було важко?
Мені було важко. Мене ув’язнили, коли мені було 22, а вийшов я, коли мені було 24, майже 25. Я в 25 починав життя фактично заново. В Україні в 25 людина вже десь працює, щось вміє, хоч якимось професіоналом у своїй справі. А я навчався і шукав себе заново. Працював редактором на радіо і телеканалі, навчався писати статті, і врешті навчився жити по-новому. Так, у мене були друзі, знайомі в Києві, в тому числі з числа земляків, які переїхали зі Сходу, які готові були мене підтримати, більше морально, отримати професійну пораду, поспілкуватись, але в багатьох інших таких, як я – і їх не було. Уявіть – людина з Донбасу, вийшла з полону, цивільна, приїжджає сюди, тут її ніхто не знає, майно, житло – все лишилось там. Вона їде в якесь провінційне місто, живе там, намагається жити, має психологічні проблеми, про які вона місцевим не розкаже, не напише, є проблеми з працевлаштуванням, бо вона часто не може після полону виконувати роботу довго, або не може коректно і стримано спілкуватися з іншими, бо в неї пост-травматичний синдром, їй важко знайти спільну мову. І якщо в Києві люди доволі толерантні, плюралістичні, то в провінційних містах у людей жорсткіший характер, вони можуть таку людину не зрозуміти і оминати…
Чи маєте ви ті ж права, що й колишні полонені з числа військових?
Ні. Людина, яка потрапила в полон як військова, має право мобілізовуватися лише по своїй волі, її не можна мобілізувати повісткою, чи в обов’язковому порядку. Ми пропонуємо знайти таке рішення, чи внести правки в закон про мобілізацію, що цивільні полонені теж матимуть такі ж права – мобілізовуватися за своєю волею. Таких людей не так мало. Це і заручники, і в’язні Кремля, які з Криму. Ми їх називаємо політв’язнями, але по факту це полонені! Це люди з Київщини, Чернігівщини, яких захопили в полон, які провели час на підвалах, або кого вивезли в Росію, які пережили тортури, і яких вдалося обміняти, або вони самі якимось чином вирвалися звідти в той чи інший спосіб. Та ж історія по Харківщині, Сумщині, Запоріжжю, Херсонщині.
Скільки всього таких може бути?
Ну от за тими даними, що є, 168 цивільних полонених було поміняно з 2022 року. Це небагато. Насправді людей, які пройшли полон, значно більше. Я думаю таких, які мають документи, що підтверджують полон – 3-4 тисячі, а всіх, хто побував у застінках і вижив – значно більше. І скільки ще цивільних в полоні зараз у Росії – невідомо…
Ти спілкуєшся з тими, хто вже пройшов полон, так, як і ти?
Так, ми координуємось, ми на телефоні. В усіх людей є дуже великий страх – знову потрапити в полон.
Проблеми ВПО нікуди поки не зникли…
Не зникли, але тим не менше, в 2022 році мені, мабуть, було легше, ніж більшості людей навколо. Ті, хто пережив 2014-й і те, що слідувало за ним у Донецьку, були готові до 2022-го більше, ніж інші, здається. Так, повномасштабне вторгнення – це було неприємно, але ми явно були вже в кращому становищі, ніж ті, хто став біженцем зараз. Ми, ті, хто втратили все в 2014-му в Донецьку, вже мали гроші, житло, щось до 2022 року. Тим більше, у 2014 році більшість ВПО були саме з Донецька. Це було велике, європеїзоване місто, тому нам все ж було легше інтегруватися в суспільство, ніж тим, хто зараз, бо зараз багато біженців їдуть із невеликих місті і сіл, і їм ще важче в Києві чи тилових великих містах України.
