«У нас є каска і бронежилет, та навряд чи це допоможе вижити». Як працює електростанція під постійними ракетними обстрілами

Журналістка Kyiv Post відвідала ТЕС ДТЕК, що зазнала масштабних руйнувань через російські атаки, та поспілкувалася з працівниками, які ризикуючи життям забезпечують роботу станції. Місце розташування станції ми не можемо вказувати з міркувань безпеки.

З початку війни близько 10 російських ракет влучило у територію ТЕС ДТЕК та її об’єкти, декілька співробітників отримали поранення.

Загалом повітряні тривоги лунають по 3-5 разів на добу, і співробітники станції, а їх близько тисячі, йдуть у бомбосховище, але не всі. У блочному щиті, що є центральним пунктом управління станцією, мають завжди залишатися 3-4 людини, щоб забезпечувати функціонування об'єкта. Машиністи на пункті управління станції, окрім касок і бронежилетів, не мають жодного укриття від ракетних ударів.

Зважаючи на те, що майже кожна атака росіян спрямована на об’єкти критичної інфраструктури, робота на пункті управління станцією за ризиками прирівнюється до перебування на передовій. Декілька співробітників станції представлено до державних нагород.

Ігор, головний спеціаліст електротехнічного відділу:

«Ми зараз працюємо без вихідних. У ті дні, коли відбувався ракетний обстріл, колеги, навіть не чекаючи скасування тривоги, приїжджали на станцію, щоб допомогти ліквідувати наслідки обстрілу, тому що обладнання складне, потребує постійної уваги. Ми розуміли, що може знову прилетіти поруч, готувалися, у разі чого, лягати на землю, щоб хоч якось сховатися від ракети.

Під час однієї з атак я перебував у будівлі ТЕС ДТЕК, коли поруч прогримів вибух, вибило шибки і з мого столу все знесло. Я насамперед подивився на руки - крові не було, провів руками по обличчю, подивився знову - крові не було, після одразу побіг дивитися, що з робітниками.

Зазвичай прошу рідних не дзвонити, щоб не відривали, бо робота вимагає концентрації, сам їм віддзвонююсь одразу після атак. Телефоную і кажу: “Руки ноги цілі, все добре.”

Цими ракетними обстрілами станції завдано багато непоправних втрат, нам бракує обладнання, тому доводиться вигадувати нові креативні технічні рішення, щоб забезпечити життєдіяльність станції.

Відновлення роботи станції після обстрілу займає від тижня до місяця. Якщо якийсь район міста після обстрілу залишається без електрики, то зазвичай протягом доби ми відновлюємо енергопостачання. Насамперед відновлюємо теплопостачання, щоб забезпечити системи опалення.

Працюємо цілодобово, а директор наш взагалі перші місяці війни жив на станції, навіть ночувати залишався тут».

Без гумору не обійтись

Михайло, машиніст блокового щита - пункту управління станцією:

«Нас тут чотири людини залишається, ми не йдемо в укриття під час тривоги, залишаємося на робочих місцях. Якщо машиністи почнуть іти з робочих місць, то країна вся ляже.

Коли йде сповіщення про запуск ракет і що вони увійшли в повітряний простір України, розумієш, що ці ракети швидше за все летять сюди. В нас є каска і бронежилет, але вони навряд чи допоможуть вижити під час влучання ракети. Я думаю, що багато наших хлопців зараз на передовій, ризикують життям, і тут теж якоюсь мірою передова.

З початком війни страшніше на роботу стало ходити, йдеш на зміну (зміна на ТЕС ДЕТЕК під час війни становить 12 годин через введення комендантської години) і розумієш, що можеш не повернутися. Будь-якій нормальній людині буде страшно. У мене є сім'я, дитина 8 років, вони телефонують, хвилюються за мене.

В нас дуже дружний колектив. Коли страшно, то жартуємо, підбадьорюємо один одного, сміємося. Якщо у все це занурюватися, то складно емоційно переносити, тож гумором рятуємося.

Начальник наш, наприклад, жартує, приходить і каже: «Щось нудно, давно нічого не прилітало». Усі обурюються, а він ходить і сміється».

Володимир, машиніст блокового щита:

«Зараз більше напруги, навантаження, бо персоналу не вистачає - багато хто відмовився тут працювати через ризик. Пішли здебільшого люди у віці і зовсім молоді. Графік роботи змінився, через воєнний режим тривалість зміни збільшилась. Сидіти тут під реальною загрозою тривог неприємно, а коли бачиш, що за вікном вибухає ракета, то й дуже страшно, а в укриття йти ми не маємо права - це створить аварійну ситуацію і залишить людей без світла. Хоча чого вже боятися, сюди десять ракет прилетіло, звикли, це першого разу у всіх стан афекту був.

Гумор нам, звісно, допомагає, тут без жартів - ніяк, треба розряджати атмосферу. Ось нещодавно працівникам на заводі роздавали квитки на концерт, і я в нашому спільному чаті запитав: «а якого гурту буде концерт?» Пошуткував, бо зрозуміло, що ніхто нікуди не піде, нам не до цього.

Картинки смішні в загальному чаті один одному шлемо і меми. Про політику тільки не жартуємо, не хочемо зайвий раз думати про це. А над керівництвом іноді жартуємо, адже небагато охочих сидіти за цим пультом, тож я звільнення не боюсь. Звісно, керівник не завжди цінує мій гумор.

Рідні, звісно, бояться, хвилюються, дзвонять кожні п'ять хвилин, простіше вимкнути телефон, щоб можна було працювати. Приходиш, вони біжать, питають – що там у вас?»

Дмитро, керівник машиністів блокового щита:

«Ми повинні оперативно реагувати на наслідки руйнувань, тому йти в укриття нам заборонено. У мене в підпорядкуванні п'ять осіб, у нас із машиністами дружні стосунки, це вже з керівниками вищої ланки більш офіційні – там жартів не люблять.

Коли тривога, ми тут дивимося, моніторимо, що де летить. Це все, що ми можемо зробити. Зазвичай раз на тиждень або на два стріляють по станції. Один раз ракета вдарила за 50 метрів від нашого пункту, але, крім шумового оглушення і запиленості, нічого не було, та обладнання, звісно, пошкодило.

Свисту ракети не було чутно, одразу вибухова хмара і стало темно. У момент вибуху – вогонь і піднімається чорний дим секунду-дві, а потім світлішає. Ми якийсь час після вибуху мовчали всі, тільки дивилися, які пошкодження завдала ракета станції.

У нас надія на майбутнє є, на вступ до Євросоюзу – у них зовсім інакше оцінюється така робота і відповідно оплачується. Можливо, і у нас коли-небудь таке буде – чекаємо».