Наприкінці лютого світ відзначив другі роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Хоча злагоджений хор світових лідерів висловив свою рішучість і далі підтримувати Україну, стає очевидним, що Росія має наразі перевагу, оскільки війна перейшла у фазу війни на виснаження. Дійсно, оскільки надання подальшої військової допомоги Києву з боку США поки що під сумнівом, настрій серед союзників України помітно погіршився, а думки їхні зосереджені на катастрофічних наслідках потенційної перемоги Росії.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Останніми тижнями все більше західних лідерів почали публічно попереджати, що їхні країни незабаром можуть зазнати нападу з боку Росії. Останнім лідером, який забив на сполох, став президент Франції Емманюель Макрон, який 26 лютого заявив, що Росія може напасти на країни-члени НАТО «у найближчі кілька років». Макрон також викликав бурхливу дискусію, сказавши, що не виключає варіант відправки західних військ в Україну.
Дилема Путіна: чому для миру в Україні потрібна поразка Росії
Але ще не всі розуміють, що після гіпотетичної перемоги над Україною Путін неодмінно піде далі. Багато хто досі сприймає такі твердження скептично, заявляючи, що російського диктатора цікавить лише Україна. Інші вказують на добре задокументовані труднощі російської армії під час вторгнення в Україну як на доказ того, що будь-яка атака Росії на країну-члена НАТО стане для неї самогубством. Ці аргументи відображають фундаментальну неспроможність багатьох на Заході зрозуміти справжні мотиви вторгнення Росії та характер загрози, яку становлять імперські амбіції Владіміра Путіна.
Коли Путін почав повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, він спочатку намагався зобразити це як оборонний захід проти «українських нацистів» і розширення НАТО. Однак із розгортанням воєнних дій ставало дедалі очевиднішим, що Кремль веде старомодну колоніальну війну за імперську експансію.
Влітку 2022 року Путін прямо порівняв своє вторгнення з імперськими завоюваннями російського царя Петра І у вісімнадцятому столітті. За кілька місяців він проголосив анексію чотирьох українських областей, оголосивши їх «історично російськими землями». Відтоді він неодноразово стверджував, що «України ніколи не існувало в історії людства», і видав наказ нищити всі ознаки української національної ідентичності на контрольованій Кремлем території України.
Історичні мотиви Путіна стали, мабуть, найбільш очевидними під час його нещодавнього інтерв’ю американському телеведучому Такеру Карлсону. Хоча Карлсон відкрито підштовхував Путіна до звинувачень у вторгненні на адресу НАТО і США, російський правитель вважав за краще розпочати півгодинну лекцію з історії, в якій чітко перемістив витоки нинішньої війни в далеке минуле. Замість того, щоб шукати виправдання свого вторгнення з точки зору сучасної геополітики, Путін вирішив стверджувати, що Україна історично була російською землею і, отже, є його законною мішенню.
Жахаюча мрія Путіна про повернення «історично російських земель» ставить значну кількість країн під загрозу зазнати тієї ж долі, що й Україна. Підстаркуватий стронгмен Кремля сумно відомий тим, що жалкує про розпад Радянського Союзу, але його ревізіоністські амбіції насправді виходять за межі колишнього СРСР. Путін неодноразово висловлював думку, що Радянський Союз фактично був продовженням Російської імперії, а тому, мовляв, розпад СРСР був «розпадом історичної Росії». «Те, що створювалося протягом 1000 років, було значною мірою втрачено», – заявив він у грудні 2021 року.
Виходячи з цієї викривленої логіки, історичні аргументи, використані Путіним для виправдання вторгнення в Україну, можна однаково застосувати до будь-якої країни, яка колись була частиною Російської імперії. Це формує довгий список потенційних цілей, який включає Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Польщу, Молдову, Грузію, Вірменію, Азербайджан і всю Центральну Азію, не кажучи вже про Аляску. Будь-хто, хто заперечує можливість вторгнення Росії до цих країн, повинен враховувати, що всього десять років тому більшість українців також були впевнені, що таке неможливо в ХХІ столітті.
До вторгнення в Україну Путіна спонукало не лише палке бажання повернути Росії імперську велич. Він також розглядає своє вторгнення в Україну як боротьбу за завершення ери домінування Заходу та встановлення нового багатополярного світового порядку. Після кількох десятиліть пригніченості через зниження статусу Росії та вигадані приниження пострадянського періоду, він тепер намагається представити війну в Україні як битву проти Pax Americana, щоб сформувати майбутнє міжнародних відносин. Путін сподівається, що перемога над Україною стане для нього вирішальним проривом, який зруйнує світовий порядок, що склався після 1991 року, та скасує результати Холодної війни.
Ті, хто сумнівається в цьому, стверджують, що російська армія наразі не в змозі навіть ефективно продовжувати своє вторгнення в Україну, вже не кажучи про протистояння військовій силі НАТО. На перший погляд ці міркування видаються досить переконливими. Зрештою, армія Путіна втратила свою репутацію "другої армії світу", зазнавши серйозних поразок в Україні. Російські командири програли низку ключових битв і зазнали катастрофічних втрат як у живій силі, так і в техніці, через що вони все частіше вдаються до примітивної тактики «м’ясних штурмів».
Але попри численні невдачі росіян, було б нерозумно недооцінювати військовий потенціал Росії. За останні два роки Путін поставив усю російську економіку на воєнні рейки. В РФ військові заводи зараз працюють цілодобово і вже впевнено випереджають весь Північноатлантичний альянс у виробництві артилерійських снарядів та іншого ключового озброєння. Можливо, Росія й втратила сотні тисяч убитими й пораненими в Україні, але Кремль все ще має величезний резерв боєздатних чоловіків, яких можна швидко мобілізувати для наступного великого вторгнення.
Скептики також схильні не враховувати ймовірний вплив перемоги над Україною на військовий потенціал Росії. На практиці завоювання України забезпечило б російській армії додатково сотні тисяч військовозобов’язаних і величезну кількість нової зброї. Контроль над Україною значно посилив би кремлівську воєнну машину, надавши їй доступ до низки великих українських підприємств, які раніше відігравали ключові ролі в радянському військово-промисловому комплексі. Це також зробило б Росію домінуючою силою на світових ринках сільськогосподарської продукції, надавши Москві потужні важелі впливу, які можна буде використати для підкупу союзників і стримування опонентів.
І що ще важливо, успіх в Україні надасть Путіну величезний додатковий імпульс, водночас дестабілізуючи та деморалізуючи весь демократичний світ. Усередині Росії провоєнні настрої ще більше посиляться, а месіанське бачення Путіна щодо відновлення Російської імперії знайде підтвердження на практиці. На міжнародній арені союзники Росії могли б уже безперешкодно збільшити свою підтримку, а країни нині нейтрального Глобального Півдня поспішили б зміцнити зв’язки з тріумфуючим Кремлем. У такому сприятливому геополітичному кліматі Путіну, безсумнівно, було б важко встояти перед спокусою посилити свою конфронтацію з Заходом. Дійсно, він майже напевно сприйняв би це як можливість, що випадає раз у житті - можливість виконати свою «історичну місію».
Це не означає, що вже найближчим часом ми ризикуємо побачити російські танки на вулицях столиць НАТО. Путін знає, що може досягти своїх цілей, навіть не завдаючи поразки силам НАТО на полі бою, а просто дискредитуючи альянс. Зважаючи на це, Кремль із більшою ймовірністю віддасть перевагу гібридній тактиці, яку застосовував на ранніх етапах вторгнення в Україну в 2014 році. Дійсно, досить легко уявити собі переодягнених російських вояків, які діють на території країн НАТО під прикриттям якогось формально правдоподібного обґрунтування.
Ескалація гібридної війни проти НАТО дасть змогу Москві скористатися браком рішучості та страхом перед ескалацією, які західні лідери демонстрували Україні протягом останніх двох років. Чи готове нинішнє покоління лідерів США, Німеччини чи Франції втягнути свої країни у війну з Росією через неоднозначне «проросійське» повстання в прикордонному естонському містечку? Якщо ні, відсутність швидкої та рішучої відповіді може фатально підірвати базове зобов’язання НАТО щодо колективної оборони. Формально альянс міг би пережити такий удар, але втрата довіри була би катастрофічною. Невдовзі окремі країни-члени НАТО почали би створювати власні механізми безпеки та йти на поступки Кремлю.
Навіть якщо Путін вирішить не випробовувати НАТО безпосередньо, перемога Росії над Україною змінила б міжнародну безпекову ситуацію та різко збільшила б ризик виникнення справді глобальної війни. Європейські країни були би змушені швидко переозброюватись, тому оборонні бюджети швидко зросли би до рівня, що значно перевищує поточні витрати на підтримку оборонних зусиль Києва. Ті, хто зараз на Заході нарікає на начебто високі витрати на підтримку України, зіткнулися б із витратами на безпеку, які будуть у п’ять-десять разів вищими.
Сам Путін надав чимало доказів того, що його цілі виходять далеко за межі завоювання України. Він не приховує свого прагнення повернути те, що він називає «історично російськими землями», і вважає, що застосування збройних сил для цього є цілком виправданим. Ревізіоністська програма Путіна нерозривно пов’язана з іншою його рожевою мрією – з поверненням Росії статусу великої держави як основи постзахідного світу, в якому домінує купка регіональних гігантів. Ці його імперські амбіції безпосередньо призвели до вторгнення в Україну та зробили подальшу ескалацію практично неминучою у випадку, якщо Росія не зазнає нищівної поразки.
Зрештою, неможливо точно передбачити, що робитиме Путін, якщо він переможе в Україні. Ймовірно, спочатку він може зірвати геополітичні плоди, що низько висять, тобто захопити невеликі сусідні країни, такі як Молдова чи Грузія. Крім того, він може спробувати посилити свою перевагу над ослабленим Заходом, вдаючись до набагато сміливіших атак, націлених на країни Балтії чи Сувальський коридор. З багатьох можливих постукраїнських сценаріїв для Росії найменш вірогідним є той, у якому могутній тріумфуючий Путін просто припиняє воювати.
Пітер Дікінсон є редактором служби UkraineAlert при Atlantic Council.
