Відомий журналіст, громадський діяч, соціолог, історик, краєзнавець Андрій Марусов опинився в найгарячішій точці України під час повномасштабного вторгнення Росії. Війну він застав в Маріуполі. В інтерв’ю Kyiv Post Марусов розповів про місто в перші дні вторгнення, про те, як вижив, про стан культурної спадщини і про свої плани на майбутнє.
– 24 лютого ви перебували в Маріуполі. Розкажіть, які у вас були плани та чим ви там займалися?
– Якраз в день початку повномасштабного вторгнення ми збиралися робити публічний анонс фестивалю Маріуполь Photo Fest. Ми хотіли показати роботи українських фотографів, які перемагають у світових конкурсах, але про яких мало хто знає в Україні. Оскільки це мало відбутися напередодні 8 березня, то ми хотіли зробити акцент на жіночих фотографіях та творчості жінок-фотографів. До нас вже надійшли перші 6 робіт, наразі доля їх не відома, вони залишилися в Центрі сучасного мистецтва Куїнджі, який був зруйнований і розграбований окупантами.
– Якими були ваші емоції та думки з приводу того, що ви перебуваєте в місті, де точиться справжня війна?
– Я відчув це на собі, коли в наш будинок, де я жив разом з батьками, прилетіла ракета. Вона знесла верхні поверхи, тоді там загинуло 11 людей. Нам дивом вдалося вижити, наша квартира розташована на третьому поверсі. Коли це сталося, мені захотілось зникнути. Сусідній під’їзд згорів, зверху люди звали на допомогу, а ми не могли вийти, бо двері перекосило, вони не відкривалися. Спочатку то була ракета, потім бомби, ями у дворі величезного діаметра. Потім я подивився і здивувався, як цей будинок 50-х років взагалі вистояв.
– Чого люди найбільше тоді боялися?
– Загарбники поступово захоплювали місто, але фактично з 2 березня місто було в блокаді. Всі найбільше боялися, коли летіли літаки. Це жах з усіх жахів. Куди працює артилерія, ти ще можеш зрозуміти, а літак просто починає в небі гудіти, і ракета може вже на тебе летіти. Всі боялися літаків. Коли вони остаточно взяли контроль над небом, наші оборонці були практично приречені, потрібно було відступати. Вони бомбили зазвичай зранку, а починаючи з 12 березня – весь час активно.
– Як вам вдалося евакуюватися?
– Мені пощастило. Але був такий момент, коли мене окупанти вже вели на розстріл. Оскільки моїм батькам 80 років, я регулярно блукав по центру в пошуках води, їжі та ліків. Декілька разів ходив до Драмтеатру, оскільки була інформація, що саме там скоро буде відкритий гуманітарний коридор, який Росія так і не дозволила. 14 березня окупанти вже увійшли в мій квартал, я якраз вертався з Драмтеатру, коли мене затримали. Відразу почали перевіряти телефон, а там були знімки зруйнованих будівель, і відео, як окупанти заходили в наш район. Мене попросили роздягнутися, перевіряли на татуювання, запитували, чого я знімав відео, я відповів, що мені цікаво, я історик. Вони почали погрожувати, що прострілять коліно, і тоді я точно скажу правду.
Один з окупантів відвів мене в сторону і направив на мене автомат. Я подумав: тільки б одразу в груди, а не в живіт. Аби не мучитися. Вони довго не могли вирішити, що зі мною робити. Мені зв’язали руки та поставили лицем до стіни, так я стояв в невідомості близько 4-х годин. Коли вже стемніло, я спитав, чи вони вже щось вирішили. Росіяни між собою говорили, що вже вбили декілька цивільних, а мене вирішили відвести до лікарні. Я не одразу повірив. Мій конвоїр довго спілкувався з водієм БТР. Потім підійшов і сказав, що мені пощастило. Мене повели у підвал, там я пробув у безсонні до ранку.
І мені дійсно пощастило, на світанку мене відпустили, я повернувся до батьків. Наступного дня відкрився гуманітарний коридор, батьки евакуюватися відмовились категорично, і я пішов сам. Йшов пішки приблизно 20 км, людей було не багато, врятувало те, що підвозили люди.
– Що ви думали, коли зрозуміли, що вас ведуть на розстріл?
– Я думав про те, про що думають інші люди, які проходили через таку ж ситуацію. І до речі, як би дивно це не звучало за нинішніх обставин, я згадав Достоєвського. Про те, як його не дорозстріляли, коли він був революціонером. З ним зробили те саме: вивели на площу з мішком на голові, де він чекав на смерть, але його не розстріляли. Багато хто каже, що саме цей момент зробив з нього письменника. Я навіть перечитав потім його.
– Чи можливо зараз евакуюватися з Маріуполя?
– В бік Росії – так.
В бік України – ні. Там був єдиний коридор в бік міста Василівка в Запорізькій області. За інформацією, окупанти то затримують, то розвертають черги, то використовують цивільних, як живий щит. Міжнародні організації не пускають, тільки російський Червоний хрест. Але 100 тис. людей, які там залишилися, в основному – літні люди. Їх дуже багато.
– Чи є статистика щодо загиблих в Маріуполі?
– Вона буде відома, коли ми звільнимо Маріуполь. Але приблизно кожен 10-й житель міста був вбитий. При кількості мешканців 450 тис.
Там ще історія була, яка мене вразила. Коли в мій під’їзд вдарила ракета, на верхньому поверсі загинула дівчинка, перспективна гімнастка, яка якраз збиралась на світовий чемпіонат. Вона опинилася під завалами разом з батьком. Залишилися мама з братом, їх відвезли в центральну лікарню, куди невдовзі потрапила ворожа ракета. Вся сім’я загинула.
– Як виживати людям в цих реаліях?
– Росіяни намагаються щось видавати, якусь гуманітарку, грошову допомогу, в рублях звісно. Якісь пару лікарень відкриті, 10 чи 16 шкіл з 60 працюють, але. з іншого боку, тепла немає. Росіяни почали роздавати калорифери, все горить, бо мережа зруйнована. Усі намагаються виїхати в приватні будинки, на дачі. Вода технічна, та її ще треба шукати. Пошкоджені 2/3 всієї інфраструктури.
Картина дуже сумна, мародерство, пограбування – все продовжується. Роботи взагалі немає. Багато літніх людей, багато тих, хто за батьками доглядає, та тих, кому просто немає куди їхати. Комбінати всі стоять. Постійні черги за гуманітаркою. Повторюються часи блокади, коли вся трагедія розпочалася. Статистика, яку дає міська рада – більш як 100 людей в тиждень помирає.
– В якому стані культурна спадщина Маріуполя?
– Якщо говорити про архітектурну спадщину, то майже половина зруйнована. Якщо говорити про найцінніше – Маріупольський краєзнавчий музей, де містились античні реліквії приазовських греків, та ж сама жалувана грамота Катерини грекам-переселенцям з Криму – все це згоріло. Немає ніякої гарантії, що після деокупації щось, що вціліло, збережеться. Залишилась тільки частина бібліотеки, бо вона була в іншому крилі будівлі. Вірогідно нікому не відома доля унікальної колекції музею Куїнджі, що з нею сталося.
– Попри всі критичні ситуації, які ваші плани на майбутнє?
– Я хочу зробити виставку фотографій, як світові фотографи бачать війну в Україні. Вже є дві цікаві майстрині і їх роботи. І все-таки оцифрувати матеріальну спадщину Маріуполя і Придністров’я. В київських музеях та архівах є багато цікавих документів. Але для цього треба гроші. Сподіваюся, в нас все вийде.
