Воювати як НАТО: українські піхотинці пояснюють, чого бракує, аби перемогти Росію

Українські піхотинці кажуть, що в будь-якому випадку боротимуться з російськими окупантами, але вони могли б робити це ефективніше, і було би менше загиблих, якби зброя була оснащена сучасною оптикою, військові мали більше часу для підготовки за стандартами НАТО, а малі підрозділи очолювали професійні військові командири.

Ветерани Збройних сил України від капрала до командира в інтерв’ю Kyiv Post розповіли, що піхота української армії продемонструвала ефективну боротьбу за рідну землю, але можуть виникнути певні труднощі, якщо потрібно буде виконувати складніші завдання, як-от нічна розвідка, зачистка окупованих сіл або бій проти танків чи артилерії.

54-річний Володимир Кадиєв ніколи не планував йти в піхотинці. До війни він керував успішним будівельним бізнесом у Гостомелі, що на північ від Києва. Він пішов добровольцем у територіальну оборону під Києвом, отримав АК-74, з якого ніколи не стріляв, і мав відповідати за опорний пункт оборони.

Кадиєв та його товариші ніколи не проходили спільних тренуваннь, не мали засобів зв’язку, крім звичайних мобільних телефонів, і ніколи не були на полігоні. Вони навчилися керувати блокпостом онлайн. Родичі та сусіди приносили їм їжу. Їхньою єдиною оптикою був мисливський бінокль.

У квітні, коли росіяни відступили, Кадиєв вирішив допомогти своєму підрозділу. В європейській країні це було б легко: держава просто закупила б приціли та прилади нічного бачення і роздала б військовим.

За словами Володимира, в Україні воєнного часу все було складніше. Йому довелося зв’язатися з другом у США, що мав знайомих у галузі торгівлі воєнною технікою, який знайшов дистриб’ютора Precision Arms в Х’юстоні. Волонтери зібрали кошти і перерахували їх компанії. Precision Arms отримала замовлення на кілька десятків одиниць, а через три місяці деякі військові з батальйону Кадиєва, що складався з 300 осіб, отримали виготовлені в США приціли.

Солдати на полігоні в Київській області розповіли Kyiv Post, що американський оптичний приціл з чотирикратним збільшенням простий у використанні та ідеально підходить для бойових задач, що потребують миттєвої реакції. Кадиєв каже, що доки волонтери через друзів та родичів не назбирають достатньо грошей, підрозділ не отримає сучасних прицілів.

«Це лише один випадок, а в Україні воюють сотні тисяч солдатів. Очевидно, що волонтери не можуть забезпечити всіх», – сказав він.

31-річний Володимир Лисовський тримав майстерню з ремонту мотоциклів Harley-Davidson у Бучі на Київщині. За його словами, в перший день війни він пішов добровольцем до місцевих сил оборони, потім перевівся до підрозділу територіальної оборони, а згодом, отримавши звання сержанта, вирушив на схід, де був снайпером у складі піхотного підрозділу спеціального призначення. Він воював переважно в Сєвєродонецьку та Лисичанську.

«Коли б’ється наша піхота, це робиться майже впритул, метрів за 50-100. Дев’яносто дев’ять відсотків боїв відбуваються в селах. Це все долі секунди. Все зводиться до того, хто швидше і точніше відреагує. Тому потрібна правильна зброя, практика та досвід», – каже Лисовський.

Лисовський зазначає, що українська піхота лише б виграла, замінивши розповсюджений автомат АК-74 радянського зразка на американський М4 чи німецький G36, адже в цій зброї використовуються якісні натівські патрони, в той час як ЗСУ інколи отримує неякісні набої для АК-74 з усього світу.

«Захоплені російські патрони загалом надійні, втім деякі зроблені в Балканських країнах та Китаї, тому не завжди якісні», – сказав він.

Капітан ЗСУ Сергій Грач*, дислокований у Харківській області, у листопаді в інтерв’ю Kyiv Post зазначив, що лише невеликий відсоток українських піхотинців, ймовірно, відповідає стандартам НАТО. За його словами, типовими недоліками є брак базових індивідуальних бойових навичок у солдатів, як-от влучна стрільба, надання першої медичної допомоги при кульовому чи осколковому пораненні або звітування про ситуацію на полі бою.

«Такі речі досягаються шляхом регулярних тренувань … і стандартизуються в підрозділах НАТО. Але в ЗСУ це часто залежить від того, що вміє солдат і чому особисто хоче навчитися. Ситуація змінюється повільно, але зараз у нашій армії навчання набирає обертів», – сказав Грач.

«Боєздатність української армії покращується в міру того, як військові набувають досвіду, та на фронт потрапляє більша кількість підготовлених солдатів. Я вважаю, що їхня військова кваліфікація з часом вдосконалиться», – розповідає професор з міжнародних відносин Колумбійського університету Стівен Біддл (Stephen Biddle).

Сергій Грач та інші співрозмовники видання зазначили, що у ЗСУ спостерігається брак професійних командирів невеликих підрозділів, зокрема професійних сержантів – мабуть, це найбільш критична прогалина у підвищенні воєнного потенціалу ЗСУ.

«У ЗСУ солдати йдуть не за людиною зі званням командира, а за найдосвідченішим хлопцем. В НАТО цей лідер – сержант, але ми перебуваємо у стані війни, і наша армія не може належним чином підготувати достатньо сержантів. Тому ми робимо все, що можемо“, – додав боєць.

Сержант Максим Мирошніченко* служить у десантно-штурмовій бригаді, яка дислокується на Бахмутському напрямку, де нині ведуться найзапекліші бої в радіусі 2 тис. кілометрів по лінії зіткнення. Мирошніченко в інтерв’ю Kyiv Post зазначив, що від досвідченості сержанта зазвичай залежить здатність новобранців вижити, а не втратити невдовзі життя. Він каже, що найкращий спосіб стати професійним сержантом – це провести достатньо часу в боях та поступово підвищуватись по службі. Він розповів, що пішов у ЗСУ добровольцем у 2014 році, незабаром після вторгнення Росії на Донбас, в 2016 році став професійним військовим, а у 2019 році отримав звання сержанта.

«Але таких хлопців,  як я, небагато, не всі залишаються на службі, і не всі виживають. Зараз у нас масштабна війна, наша армія йде в контрнаступ, нашим солдатам доведеться вчитися на полі бою, нам бракує професійних сержантів, а на війні за помилки доводиться платити кров’ю», – сказав Максим.

Мирошніченко, а також інші командири невеликих підрозділів ЗСУ зазначили, що, на їхню думку, найефективніша іноземна допомога, яку вони отримували – це навіть не західна зброя, а базова військова підготовка українських бійців інструкторами НАТО. Вони особливо високо оцінили навчальні курси, які проводились в Британії. Максим каже, що найважливіше те, що українські військові після навчань не лише добре володіють зброєю та мають базові бойові навички – «вони мислять як солдати НАТО».

*Імена в інтерв’ю змінені з міркувань безпеки.

Оригінал англійською тут.