Українська журналістика проти російського імперіалізму – тоді, тепер і завтра (частина 2)

Примітка від редакції. Нижче наведено текст доповіді головного редактора Kyiv Post Богдана Нагайла на спеціальному заході серії «Українські історичні зустрічі» під назвою: «Російсько-українські «війни пам’яті» в західній академічній науці та медіа», що відбувся 16 вересня 2023 р. в Українському Інституті Америки в Нью-Йорку під час панельної дискусії «Війни пам’яті RU-UA у сфері друкованих ЗМІ, телерадіомовлення та Інтернету».

Натисніть тут, щоб переглянути частину 1.

Від історичного тла до сьогодення

Після здобуття Україною незалежності протягом наступних 30 років справи йшли не так добре, як хотілося б багатьом.

В незалежній Україні існувало безліч проблем і недоліків, успадкованих з радянської доби. Через травми та пов'язане з ними викривлення свідомості українці почувались виснаженими та розгубленими. Через це нова держава не розвивалась, не прогресувала, хоча й мала нарешті для цього добру нагоду. Час витрачався намарно, втрачались можливості для розвитку, а замість динамічного руху з чіткими цілями спостерігався повільний дрейф в не дуже зрозумілому напрямку.

В країні спостерігався низький рівень політичної культури й державного управління, також бракувало підзвітності. З'явились українські олігархи та подібні до них персонажі, які намагались пограбувати країну, привласнюючи усе, що тільки могли. Цинічне керівництво та розгублене населення, яке ніщо не спонукало перетворюватись на відповідальних громадян, навряд чи були здатні принести користь Україні.

Цей отруйний коктейль із короткозорості, жадібності та корупції проник у ЗМІ, у підхід до історії та особливо у відносини з Росією.

З одного боку – на офіційному рівні – це означало підігравати (з кон’юнктурних міркувань) Росії, отримуючи економічні переваги ціною відновлення національної історії та самоідентифікації України. Російський імперський наратив і спадок майже не оскаржувалися, зокрема й роль основного ідеологічного активу Москви в Україні – Російської православної церкви. Підхід «laissez faire» у цій сфері терпіли, якщо не прямо заохочували, ті, хто належав до тісно пов'язаних між собою прошарків політики та бізнесу.

З іншого боку, відмінний від офіційного підхід пропонувало національно орієнтоване громадянське суспільство та сміливіші й більш доброчесні історики, які прагнули повернути національну історію та діячів культури, привласнених Росією, і сприяти не лише дерадянізації, але й дерусифікації.

Зіткнення з минулим

Безперечно, були внутрішні демони, яких треба було здолати в історичній науці, де необхідним був пошук історичної об’єктивності та правди. Не всі історики, які отримали освіту в радянський період і відразу по його завершенні, були до цього готові, багато хто з молодих істориків перебував під впливом своїх наставників, замовників чи політичних гуру. Дутий патріотизм, часто заснований на емоціях і романтизмі, а не на ґрунтовних історичних знаннях, мав тенденцію вироджуватися в декларативні форми прихованого ультранаціоналізму, який використовувався опортуністичними та маніпулятивними політичними силами.

Не дивно, що виникали труднощі в найбільш чутливих сферах.

Наприклад, виникли дискусії щодо того, що насправді відбувалось під час Голокосту в Україні. Якою була роль українців в ході систематичного винищення нацистами євреїв? Вони були пасивними спостерігачами, активними учасниками чи самі були жертвами? Цього питання переважно намагалися не торкатись, через що українці нерідко чули звинувачення у причетності до злочинів нацистів ззовні, а ті, хто був достатньо сміливим, щоб ставити відверті запитання всередині країни, піддавались обструкції.

Те саме спостерігалось і у відносинах з поляками – аж ніяк не легка тема. Коли українці почали пропонувати власний ширший історичний наратив і справа торкнулась українсько-польських відносин, не було жодного шансу обійти болюче питання про те, що сталося на Волині в 1943 році, коли через запеклу боротьбу за контроль над цією територією там розпочалися жорстокі етнічні чистки. Поляки звинувачували українців у масових неогеноцидних злочинах, тоді як українці прагнули зобразити дії своїх батьків як форму самозахисту від колонізації.

Але в цілому, попри існуючі камені спотикання, врешті-решт історики обох країн досягли значного прогресу в пошуку спільної основи для порозуміння та співпраці – чого не спостерігалось у випадку з російськими істориками.

Історія ОУН (Організації Українських Націоналістів) та УПА (Української Повстанської Армії), особливо деяких їхніх лідерів, таких як Степан Бандера, Роман Шухевич, Василь Кук та інші, також продовжує створювати проблеми для істориків. Бандеру, наприклад, ті, хто прагнув знайти ідеального українського героя, який втілював би боротьбу України за волю, некритично прославляли, а критики українського націоналізму апріорі паплюжили й засуджували. Але мало хто намагався відшукати істину й об’єктивно представити Бандеру та той період, який він репрезентував – і добрий, і поганий, в чомусь навіть потворний. Відсутність збалансованих підходів лише поглиблювала розкол і плутанину.

Тривалі зв’язки України з тюркським, мусульманським світом на півдні рідко кимось визнавались, а тим більш досліджувався. Кримські татари, яким на початку 1990-х років дозволили повернутися до Криму з Центральної Азії, куди їх депортував Сталін, до останнього часу рідко отримували політичну, культурну та економічну підтримку, на яку вони заслуговували.

Далі поговоримо про 22 січня 1918 року – дату проголошення незалежності України першим сучасним вільним парламентом України, Центральною Радою. Чому після 1991 року за кількох українських президентів цю дату та її значення приховували, а фокус зосереджувався лише на 24 серпня 1991 року? Лише тому, що тодішня комуністична більшість у парламенті наполягала на цьому як на ціні компромісу із національно-демократичною меншістю в залі, яка домагалась проголошення незалежності?

Перейдемо до іншого питання – періоду президенства Порошенка після Революції Гідності 2013-14 років, коли Україна була змушена захищатися від російської агресії в Криму та на Донбасі. Згадаймо спроби в останню хвилину (в 2018-19 роках) «патріотичного» президента Петра Порошенка, який дедалі більше піддається звинуваченням у корупції та цинізмі й відстає у рейтингах за результатами опитувань із наближенням нових президентських виборів, зіграти на темах «Армія, Віра, Мова». Згадаймо, чим це закінчилося – 73 % українських виборців відмовилися підтримати його.

Болі зростання української журналістики

Через усе це журналістика в Україні зазнавала складних випробувань. Не дивно, що чимало українських журналістів (зокрема, з числа найталановитіших) стали працювати на олігархів, які контролювали їхні телеканали чи газети та платили їм зарплату. Політичне телевізійне шоу Савіка Шустера стало таким собі привілейованим знаряддям формування політичної думки відповідно до побажань замовників, яке, маскуючись під дійсну свободу слова, було пародією на справжню журналістику.

Не було зроблено жодної серйозної спроби за належного фінансування та кадрового забезпечення створити українську версію BBC, незалежного та надійного джерела інформації як для вітчизняної громадськості, так і для зовнішнього світу – щось подібне до того, що зробила Польща, створивши TVP. Світовий канал із вражаючим англомовним сервісом. Натомість я сам був свідком ганебного недофінансування та занепаду за радянських часів секретного, але добре обладнаного державного радіомовного центру на Хрещатику, 26, у двох кроках від Майдану Незалежності.

Спроби зацікавити зовнішній світ Україною, її розвитком, пояснити виклики, які постали перед нею, робилися переважно журналістами українського походження з української діаспори на Заході. Важливу роль тут відіграли The Ukrainian Weekly, яка виходила у США з 1933 року, та англомовна газета Kyiv Post, яка почала виходити в Києві 1995 року.

Окрім цього, існувала окрема (й величезна) проблема з проросійськими «троянськими конями» в українському суспільстві, політиці, релігійному житті та медіасфері – де-факто «п’ятою колоною», яка активно транслювала російські наративи відкрито чи ледь приховано. Прикриваючись демократичним принципом свободи слова та добре фінансуючись своїми кремлівськими покровителями, вони безперешкодно виконували свою підривну місію.

Так, вільна преса в Україні існувала. Втім, маючи вже власних мучеників. Йдеться перш за все про легендарного грузинсько-українського журналіста Георгія Гонгадзе, вбитого 2000 року за президентства Леоніда Кучми, очевидно, за «наказом зверху». Або про білоруса Павло Шеремета, критика мінського деспота Олександра Лукашенка, який працював на українські ЗМІ й був підірваний у своїй машині в центрі Києва в 2016 році. Але свобода говорити все й про все, попри те, що Україна все ще перебувала під прямим чи опосередкованим протекторатом Росії – політично, економічно та культурно – не надто сприяла цілям побудови суверенної, інклюзивної, європейської, демократичної держави й не надто допомагала їй зорієнтуватися.

Троє піонерів вільної преси в Україні на початку доби незалежності. Зліва направо: Сергій Набока, Олександр Кривенко та Георгій Гонгадзе.

Розгублені громадяни

Через недотримання політичними елітами принципів «оборонної демократії» для захисту суверенітету демократичної української держави багато українців були розгублені через необхідність робити вибір між демократичним Заходом (тобто ЄС і НАТО) та «братнім» євразійським СНД на чолі з імперіалістичним і деспотичним російським колосом з його величезними енергетичними ресурсами та спокусливими стимулами для корупції.

На щастя, попри неспроможність використати сплеск уваги, яку Україна тимчасово привернула до себе під час Помаранчевої революції листопада 2004- січня 2005 року, через десять років, під час Революції Гідності, в країни з'явився ще один шанс бути почутою та здобути міжнародну підтримку.

Незважаючи на героїзм, виявлений українцями на Майдані та під час бойових діях на Донбасі, підкріплений зусиллями громадянського суспільства та діаспори, українським лідерам, дипломатам та журналістам все ж таки не вдалося повною мірою донести до зовнішнього світу знання про складну історію й не менш складне сьогодення української нації. 

Якою б щирою не була симпатія світової спільноти до України після захоплення Росією Криму та частини Донбасу, через те, що російська пропаганда з її фейкові новинами працювала невтомно, відмінності між росіянами та українцями як двома окремими націями залишалася для тих, хто мешкав за кордонами України, надто розмитою. Крім того, залежність від російських енергоносіїв і страх перед можливим військовим зіткненням також стримували ключових західних лідерів від більш активної підтримки України.

Але не буває лиха без добра. У зовнішньому світі українську справу підхопили чимало видатних науковців, аналітиків і журналістів, які протягом останнього десятиліття зробили дуже багато, аби розповісти міжнародній громадськості правду про Україну, її історію та теперішні її проблеми. Серед них Тімоті Снайдер, Енн Епплбаум, Андерс Аслунд, Даян Френсіс, Тімоті Еш, Тімоті Гартон Еш, Пітер Дікінсон і Майкл Боцюрків. Гарвардський історик Сергій Плохій яскраво відзначився в цій царині (чи міг видатний український історик Михайло Грушевський або, наприклад, Орест Субтельний коли-небудь уявити, що історія України приверне таку увагу в міжнародному масштабі?). Так само український письменник російського походження Андрій Курков останнім часом засяяв на міжнародній літературній сцені.

Сучасний медіаландшафт

Але як щодо якості українських ЗМІ? Безсумнівно, в країні існує низка поважних ЗМІ, але лише деякі з них знані за межами України й здатні кинути виклик російським наративам щодо української  історії та триваючої російсько-української війни.

Більшість українських журналістів, з якими я зустрічався останніми роками, на мою особисту думку, не можна вважати серйозними представниками цієї професії, як її розуміють на Заході. Занадто багато редакторського в їхній роботі. Занадто багато вони пишуть про себе й для себе, зловживаючи медіа як засобом самореклами та дозволяючи суб'єктивній думці переважати над власне журналістикою, тобто збалансованими дослідженням теми й подальшим її аналізом.

Замість того, щоб писати про те, що думають вони, їхні редактори чи власники, де стислі, точні, своєчасні новини та інформація, які служать суспільним інтересам, а не тішать еgо певних заможних політиків чи окремих осіб? Де «Хто, що, коли і чому» – без зайвої суб’єктивності? Чому не спостерігається  намагань завоювати симпатії та увагу зовнішнього світу належним рівнем об’єктивної, хай і критичної, захопливої інформації? Чому досі не було скоординованих на державному рівні спроб донести український наратив і новини до росіян (чого вимагала сама логіка подій). Чому б не представити в належному світлі ситуацію в Україні, залучаючи російських політичних біженців, і не запропонувати ідеологічне підґрунтя для перемоги над сусідом-агресором?

На телебаченні та в соціальних мережах це загальна слабкість та неспроможність української журналістики ставали дедалі помітнішими. Це викликає запитання щодо способу, в який журналістику продовжують викладати в Україні та практикувати в сучасних умовах, що швидко змінюються.

Висновок у частині 3.