ПОГЛЯД: 13 причин, чому «мир шляхом переговорів» знищить безпеку України

Мир шляхом переговорів?

Тиск Заходу на Україну щодо переговорів з Росією зростає; для половини американського політичного спектру тема переговорів переросла в істерію, а республіканці стверджують, що «на кону не стоїть жоден життєво важливий американський інтерес».

Україну посувають вбік, а Вашингтон закликають «розпочати прямі переговори з Москвою». В іншому випадку, похмуро кажуть нам, на нас чекає ядерна війна, «можливо, навіть кінець людського роду».

Ядерний психоз, який Росія імплантувала в наш мозок, поділяє й адміністрація, забуваючи про московський постулат: «будь-яка війна заснована на обмані».

Не дивно, що попри всю допомогу від США, на використання Україною певних видів американської зброї одягається гамівна сорочка.

Оскільки зброя, надана іншими країнами, містить американські технології, на її використання також накладається табу.

Поки ми забезпечуємо Росії той самий захист, мир і спокій, в якому відмовляємо Україні, Росія перетворює Україну на тліюче кладовище з тією самою американською технологією, вбудованою в російську, а також в іранську і північнокорейську зброю.

Водночас, будь-яка згадка адміністрації про «перемогу» України є побіжною і майже сором'язливою за тоном. Про «врегулювання шляхом переговорів» говорять то відкрито, то пошепки.

Ми підриваємо рішучість України, отруюємо її дух і розбиваємо її мораль. «Настрій похмурий. Україна відчуває себе зрадженою», – написав керівник Київської школи економіки Тимофій Милованов.

Хтось у Лондоні нещодавно сказав мені прямо: «Ми повинні змусити Зеленського прийняти угоду, і ми припинимо підтримку, щоб це сталося».

У зв'язку з нещодавніми повідомленнями про відправку північнокорейських військ на допомогу Росії у її війні проти України міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро попередив: «Перемога Росії стала би торжеством права сильнішого і підштовхнула би міжнародний порядок до хаосу».

Чому б не уникнути цього і не шукати «дипломатичного рішення»? Тому що це примножило би хаос і забезпечило би перемогу Росії.

По-перше: Що саме буде предметом переговорів?

Кожне питання вже узгоджене в десятках багатосторонніх і двосторонніх угод, підписаних з усією урочистістю в Кремлі під міжнародні оплески.

Це і відповідальність за агресивні війни, і за воєнні злочини, і за злочини проти людяності, і за злочин злочинів – геноцид. Це те, що ми відстоюємо з часів Другої світової війни.

«Ми повинні дотримуватися певних правил. Інакше не можна будувати міжнародні відносини», – муркотів Владімір Путін в інтерв'ю Оліверу Стоуну в 2017 році.

Але, можливо, «землі в обмін на мир»?

Територія, в будь-якому загальноприйнятому розумінні, не є проблемою. Росія – як ми знаємо (чи не так?) – найбільша країна на планеті, в 45 000 разів більша за Газу, і з кордоном, який у півтора рази довший за екватор. І їй потрібно ще більше землі? Приблизно 20% території України були би невидимими 0,7% території російської імперії.

Однак територія, національні кордони мають вирішальне значення, тому що вони закріплюють (так ми навчаємо) національний суверенітет. Вони повинні залишатися недоторканними, концептуально нічим не відрізнятись від захисту «кожного квадратного дюйма» території НАТО. В іншому випадку ми можемо попрощатися з глобальними спробами впоратися з усіма проблемами – від зміни клімату до боротьби з пандемією, контролю над озброєннями, тероризмом і міжнародною торгівлею людьми.

Лише ті країни, які реально відчули на собі «русскій мір», розуміють, що не можна цинічно перекручувати «заснований на правилах міжнародний порядок».

Цей «порядок» вимагає не менше, ніж повернення України до статус-кво до 2014 року. Він включає в себе повне відшкодування збитків і покарання.

Він включає право жертви – і міжнародної спільноти – обмежити здатність агресора знову вести агресивну війну, в тому числі через обмеження суверенітету (такі, як зона безпеки, буферна територія з російського боку кордону 2014 року).

«Світовий порядок» також включає – і це вислизнуло з поля зору прихильників України – відповідальність Росії за збитки, яких вони зазнали, надаючи допомогу жертві, Україні.

Дмітрій Медведєв, заступник голови Ради безпеки Росії і попередник Владіміра Путіна, вимагав: «Кожного дня ми повинні намагатися завдати максимальної шкоди тим країнам, які запровадили ці обмеження. Шкодити їхнім економікам, їхнім інститутам і їхнім правителям. Шкодити добробуту їхніх громадян, їхній впевненості в завтрашньому дні».

Це включає в себе атаки на критично важливу західну інфраструктуру, таку як енергетика, промисловість, транспорт, банківські та соціальні послуги, а також нагнітання соціальної напруженості. «Давайте перетворимо їхнє життя на божевільний кошмар, в якому вони не зможуть відрізнити дику вигадку від реалій дня».

Друге: Як «мирне врегулювання» може зашкодити нашій глобальній безпеці?

Під час підписання Гельсінських угод понад 50 років тому президент Форд сказав: «Історія буде судити про цю конференцію не по тому, що ми скажемо тут сьогодні, а по тому, що ми зробимо завтра – не по обіцянках, які ми даємо, а по обіцянках, які ми виконуємо».

Чи це лише лицемірна демонстрація чеснот? Якщо ми повернемося до тих самих питань, які були закриті кілька поколінь тому, це неминуче означатиме нашу відмову від цих питань – або, щонайменше, розмивання їхньої значущості – і визнання марності того самого порядку.

Це було би відвертою відмовою від застосування права, з усіма наслідками, що з цього випливають. Забудьте про будь-яку довіру, оскільки лицемірство, боягузтво і лукавство стануть нашими позивними.

Перед своїм обранням Байден писав: «Міжнародна система, яку Сполучені Штати так ретельно будували, тріщить по швах. Протягом 70 років Сполучені Штати ... відігравали провідну роль у написанні правил, укладанні угод і створенні інституцій, які регулюють відносини між країнами і сприяють колективній безпеці та процвітанню. Для того, щоб повернути довіру світу, нам доведеться довести, що Сполучені Штати говорять те, що мають на увазі, і мають на увазі те, про що говорять. Ми повинні ... відновити довіру до себе».

До чого призведе «дипломатичне рішення»?

Воно зробить нас – архітекторів і головних захисників цього «порядку» – ядром, що його зруйнує. Воно затаврує нас моральними паралітиками, зрадниками не лише наших друзів і союзників, а й нашої власної сутності.

Тендітні паростки американського авторитету глобального стримування, що ще залишилися, і надалі спокушатимуть не лише Росію, а й Китай та інших. Це й призведе до тієї самої ядерної пожежі, проти якої виступають ті, хто виступає за переговори.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров розуміє це: «Йдеться не стільки про Україну, скільки про світовий порядок. Нинішня криза є доленосним, епохальним моментом у сучасній історії, тому що вона відображає битву в найширшому сенсі слова за те, як буде виглядати світовий порядок».

Депутат Державної Думи В'ячеслав Ніконов (онук сталінського міністра закордонних справ В'ячеслава Молотова): «У сучасному світі ми є втіленням сил добра. Це метафізичне зіткнення сил добра і зла... Це справді священна війна, яку ми ведемо, і ми повинні перемогти».

По-третє, ми вже поглибили кризу, коли влаштували бурлеск, ухваливши в 2014 і 2015 роках сумнозвісні Мінські протоколи.

Вони наклали на жертву, Україну, ті самі обмеження її суверенітету та інші покарання, які міжнародне право накладає на агресора, Росію.

Рефлексивний контроль і викривлення дійсності стали реальністю, бо Росія анексувала наш мозок. Ми відзначили це на Женевському саміті в червні 2021 року. Сім місяців потому Путін відповів на запрошення повномасштабним вторгненням. Рефрен «немає альтернативи Мінську» тепер переродився у «немає альтернативи дипломатичному вирішенню».

До Мінська у нас вже була Грузія. Наші вимоги: «Суверенітет і територіальна цілісність Грузії повинні поважатися. Москва повинна виконати своє зобов'язання вивести свої окупаційні війська з усієї території Грузії» – були безглуздими.

Вашингтон швидко перейшов до оптимістичних розмов. Саме у Вашингтоні, а не в Кремлі, через кілька місяців стали благати про "перезавантаження", яке винагородило Росію за розчленування жертви. Не дивно, що Москва була сповнена енергії.

Перед Грузією Росія зрівняла з землею Чечню. Президент Клінтон прикривав Росію, називаючи російського президента Єльцина «Авраамом Лінкольном», якому вдалося зберегти країну.

Четверте: «дипломатичне рішення» в Україні було би груповими обіймами навколо ілюзії, єдиною ймовірністю якої є її порушення.

Як ми можемо покладатися на ще одну угоду, коли саме «угоди» так жалюгідно, послідовно і передбачувано провалювалися, зокрема Мінські? Сто років спілкування з Кремлем засмічені листуванням.

Москва давно вдосконалила «мистецтво домовлятися». Вона категорично відкидає компроміс або стриманість. Її ДНК – динамічна, експансивна і хижацька. «Стабільність» тут не фігурує.

Переговори існують не для того, щоб знайти спільну золоту середину або компроміс, оскільки угоди – лише ще один спосіб відволікти увагу, вгамувати, заплутати, виграти час. Так, наприклад, «мирний договір» між Російською Федерацією та Чечнею передбачувано надав Москві перепочинок для відновлення сил для остаточного знищення республіки.

Зрештою, мета «домовленості» полягає в тому, щоб не допустити реалізації самої її мети, або ж упевнено забезпечити прямо протилежне.

Москва має найбільший у світі ядерний арсенал – і ми піддалися на її ядерний шантаж – не всупереч угодам про роззброєння, а саме завдяки їм. (Врахуйте, що неминуча російська перемога – НЕ поразка – зробить ядерний удар більш імовірним).

Наше гарячкове захоплення угодами, сублімованими в «резолюцію», є своєрідним самонаркозом. Ця зовнішньополітична недобросовісність нікуди не ділася й не дінеться. Пам'ятаєте Ялту? «Ялта, що би не принесло майбутнє, завжди буде виділятися як гігантський крок вперед до остаточного встановлення мирного і впорядкованого світу».

Джордж Кеннан у своїх мемуарах зазначав: «Росіяни не хочуть нікого загарбувати. Це не в їхніх традиціях».

А британський міністр закордонних справ Майкл Стюарт впевнено заявляв: «Росіяни не вторгнуться в Чехословаччину. Вони занадто змінилися з часів Угорщини в 1956 році».

«Важко зрозуміти, чому Радянський Союз вдався до таких дій, – сказав президент Картер членам Конгресу на брифінгу в Білому домі, присвяченому вторгненню Москви до Афганістану. – Я думаю, що вони, ймовірно, недооцінили негативну реакцію з боку всього світу».

А про Грузію Кондоліза Райс сказала: «Всі зараз ставлять під сумнів цінність Росії як партнера. Вони погано з цього вийшли. І я думаю, що це могло би допомогти утримати їх від спроб зробити щось подібне знову».

П'яте: Як врегулювання шляхом переговорів вплине на оцінку наших союзників і ворогів нашої стратегічної кмітливості?

Ця оцінка полягає в наступному:

(а) Україну змусили віддати Росії третій за величиною ядерний арсенал у світі. За кілька місяців до вторгнення в Україну в 2014 році Путін визнав: «Якщо у вас є бомба, ніхто вас не чіпатиме». Росія просто танком проїхалася по своїй "згоді" не дикунствувати в Україні.

(б) Вашингтон схилив Україну до часткової капітуляції перед геноцидною Росією.

(в) В результаті чого неядерні країни почали глобальну гонитву за «бомбою», з усіма її наслідками для все ще вільного світу. Що тепер означає запізніле й марне визнання Клінтоном своєї провини за "оголення" України, особливо після того, як Путін заявив йому, що не буде дотримуватися цього керівного документа?

По-шосте. Як «врегулювання" в Україні впливає на нашу мантру "ми не ведемо переговори з терористами"?

Росія – це акме терористичної держави. Хто інкубував, тренував, фінансував і спрямовував ісламський тероризм проти тих самих країн, які сьогодні виступають за переговори?

У 1970-х роках Олександр Сахаровський, начальник Першого головного управління (зовнішніх операцій) КДБ, сказав своєму румунському колезі Іону Пацепі: «Тероризм має стати нашою головною зброєю. Викрадення літаків – це мій власний винахід».

То як, забудемо про 11 вересня? І про тих, хто тренував Хамас? Забудемо, що Путін – міжнародно визнаний маніакальний воєнний злочинець, який показав світові середнього пальця?

Сьоме: У будь-якій «угоді про врегулювання» з Росією ми сприятимемо деескалації «світового порядку» в обмін на що?

Що Росія має «пообіцяти», чого вона ще не зробила? Не вторгатися, не вбивати, не катувати, не ґвалтувати, не розчленовувати, не калічити, не викрадати, не морити голодом, не вести війну? Це все вже було.

Восьме: Владислав Сурков, колишній старший радник президента Путіна, з гордістю написав, що «Росія грає з мізками Заходу».

У резонансному інтерв'ю кандидат у віце-президенти США від республіканців сенатор Джей Д. Венс відкрито озвучив позицію підконтрольної йому частини Республіканської партії: Україна має відмовитися від території, незаконно захопленої Росією (і від людей там), дотримуватися нейтралітету, з демілітаризованою зоною з українського боку нового кордону, Захід має був заплатити за руйнування України Росією, а Україна має відмовитися від членства в НАТО.

(Мовляв, забудьте, що саме Росія оголосила війну НАТО і Заходу в цілому вже багато років тому. За місяць до лютневого вторгнення російські військові не бачили жодних зовнішніх загроз своїм «життєво важливим інтересам [...] Угруповання сил НАТО не нарощуються, і ніякої загрозливої активності не спостерігається»).

Це огидний аутсорсинг «контролю над реальністю», як писав Джордж Орвелл, до Москви.

Це стирає російську хижацьку ДНК і демонструє наш талант трубадура дезінформації, імплантованої в нашу кору головного мозку. Це відповідає десятиліттям нашого похмурого інтонування катехізису про «оборонні потреби», «проблеми безпеки», «уражену гордість», «страх оточення», «задній двір», «законні інтереси», «законні занепокоєння», «сферу впливу», «історичні претензії», «страх перед НАТО», наявність «буфера» та ін.

На площі Дзержинського можуть пишатися нашими експертами з питань Росії.

Дев'яте: Укладення угоди також означає, що ми повинні забути про «ніколи більше».

Забудьте про «ніколи не забудемо». Росія щодня оголошує «священну війну» проти «всього українського», а ми дебатуємо про право жертви на самооборону.

Ми будемо лицемірним пособником нестримної пристрасті до винищення. «Ваше завдання – стерти українську націю з лиця землі», – це заповідь російської псевдо-церкви.

Колишня прем'єр-міністерка Ізраїлю Голда Меїр (до речі, уродженка Києва) знала про це: «Вони кажуть, що ми повинні бути мертвими. А ми кажемо, що хочемо бути живими. Між життям і смертю я не знаю компромісу».

Десяте: Навіть якщо припустити, що «врегулювання шляхом переговорів» буде досягнуто, як воно буде виконуватися?

Це саме виконання існуючої хуртовини домовленостей, які повинні бути досягнуті. Ми обійдемо його, уклавши ще одну угоду, яка, як ми точно знаємо, буде порушена. Чи плануємо ми розмістити в Україні 30 000 американських військовослужбовців, як у Кореї, на три покоління?

Одинадцяте: Наша вимога до українців «укласти мир» поглиблює ганебність і стратегічне божевілля надання дипломатичного визнання Москві в 1933 році, коли вона морила голодом Україну, щоб остаточно зламати хребет більш ніж десятирічному опору московському пануванню.

Європа так само байдуже ставилася до всього цього жаху. Міністерство закордонних справ Великої Британії: «Ми не хочемо оприлюднювати її [інформацію про геноцид українців], оскільки це обурить радянський уряд, і наші відносини з ним будуть виглядати упередженими. Ми не можемо давати це пояснення публічно». (Після Другої світової війни спільна операція США та Великої Британії в Європі примусово репатріювала тих, хто пережив голод, назад до ГУЛАГу). Замість того, щоб шукати спокути, ми примножимо ганьбу.

Дванадцяте: нав'язування Україні угоди про врегулювання було б епохальним злодійством.

Це означало би заперечення того, що Україна заплатила найвищу ціну за той самий «заснований на правилах міжнародний порядок», встановлений після Другої світової війни, зазнавши найбільших втрат серед усіх націй у тій війні – близько 8-9 мільйонів людей. (Ось вам і «українські нацисти»).

Тринадцяте: Забудьте також, що відновлення Україною своєї незалежності в 1991 році забезпечило розпад СРСР, зупинивши стрімке стратегічне падіння Америки і витрату приблизно 13 трильйонів доларів на Холодну війну.

Це також повернуло США беззаперечну світову першість, якої не було від часів Другої світової війни, і зробило Америку «знову великою». Тепер настав час кинути Україну під колеса.

Захід повинен або захистити себе і забезпечити дотримання правил, або не робити цього. Бити по Україні, щоб «укласти мир», – це не тільки безглуздя. Це – катастрофа.

Самір Саран, голова індійського аналітичного центру Observer Research Foundation, зазначає: «Це говорить таким країнам, як ми, що якщо щось подібне станеться в Індо-Тихоокеанському регіоні, у вас не буде жодного шансу проти Китаю. Якщо ви не можете перемогти країну з економікою в 2 трлн доларів, не думайте, що ви стримаєте Китай. Він черпає надію з ваших жахливих і похмурих результатів проти набагато меншого супротивника».

Путін діє, спираючись на свою злісну зневагу до демократичного Заходу і, зокрема, до Америки. Він дійшов висновку, що ми наївні, маємо низький поріг розчарування, відмовляємося вірити досвіду і застереженням тих, хто знає набагато більше, не маємо політичної волі, виступаємо умиротворення, торгуємо своїми цінностями, корумповані, не маємо ані найменшого уявлення про історію та її уроки, а тому не здатні передбачати і формувати майбутнє. Іншими словами, ми стратегічно безграмотні.

Будь-яка угода з Росією, яку ми прямо чи опосередковано нав'яжемо Україні, – це обгортка для дурману, в якому ми самі долучаємося до краху. Це буде реалізацією того, що підсумував Путін: «Ця операція означає початок радикального зламу світового порядку американського зразка».

Думати інакше – це більше, ніж інтелектуальна слабкість. Це галюцинація.

Ця стаття передрукована з EU Today з дозволу автора. З оригіналом можна ознайомитися тут.

Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов'язково відображають точку зору Kyiv Post.