Війна знищує все на своєму шляху: будинки, людські життя, природу... Що ж стається з культурою міста Харкова в цей важкий для епохи й народу період? Вижила чи мігрувала культура разом із її представниками та носіями?
"Богема! Аууу!" – Тиша у відповідь.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Відповіли лише двоє моїх друзів – музикант Рустам і поет. Музикант запропонував не гаяти часу й зробити озвучення моїх віршів, поет запропонував зустрітися за чашкою кави й розповісти, що ж насправді відбувається в місті.
До речі, кава в Харкові чарівна. В Іспанії обурливо маленький вибір кави, та ще й далеко не завжди найкращої якості. А вдома... Вдома просто божественні кавові напої, незважаючи на війну. Ми, українці, вміємо жити красиво, смачно і, звичайно ж, талановито.
До речі, про таланти. Я змогла побачити як повний розпад творчих рухів, так і потужне злиття культурних груп у місті через трансформацію. Частина людей (я серед них) виїхала за кордон або на захід України, рятуючись від війни, інша – залишилася тут, проявляючи свій дух і мужність і залишаючись справжніми патріотами Харкова до кінця! Останніх хочеться міцно обійняти, спробувати заспокоїти і сказати величезне спасибі за те, що вони є.
1 000 днів війни – коротка хронологія перемог і поразок України
Відомий клуб імені Ю. Візбора продовжує існувати попри все. Учасники клубу традиційно збираються по понеділках, вимушено змінивши свій улюблений "Дім Вчених" на Єврейський центр. Хочеться зауважити, що клуб був створений у Харкові в листопаді 1959 року за бажанням і порадами самого Юрія Візбора.
Клуб досі очолює Марк Босін – людина-легенда, дружбою з яким я дуже пишаюся. Барди все так само співають, грають на гітарі, пишуть і читають свої вірші, тепер вже двома мовами. Їхнє життя - це Життя з великої літери на тлі мого, тому що кожен день – це ніщо інше, як російська рулетка. Ніхто ніколи не знає, в чий будинок прилетить уламок снаряду або ракета.
Я на мить уявила, що повернулася до Харкова. Ким би я повернулася? Як хто? Українська російськомовна поетеса, яку цькуватимуть колеги по перу, диференціюючи мене за мовною ознакою? Я пишаюся тим, що я українка і народилася в Харкові – місті, яке виховало таких талановитих людей, як Гурченко, Шульженко, Чичибабін та багатьох інших.
Згадався пост на Фейсбуці відомої київської поетеси та авторки-виконавиці Ірини Карпінос, який дуже чітко передає стан творчих людей, які не перейшли на державну мову у своїх віршах, але які вільно нею володіють, будучи бiлiнгвами:
"Менi здавалося, що антивоєннi вiршi потрiбно читати зі сцени, необхiдно, щоб їх почули. Але це нiкому не потрiбно нi в Києвi, нi в Парижi – нiде, якщо мова – росiйська. Багато хто чудово розумiє, що мова нi при чому, що росiйська – така сама коренева мова України, як i українська, а росiйськомовнi громадяни України так само страждають вiд вiйни, як i україномовнi. Але говорити про це вслух не прийнято. Сьогоднi, пiд час жахливої вiйни, я з болем i гiркотою бачу, яку велику шкоду приносить Українi роздiлення на поганих i хороших українцiв за мовною ознакою. I саме тому я продовжую писати росiйською мовою. Вважаю це показником внутрiшньої Свободи, яку мене не змусять обмежити жоднi путiни i фарiони. ...Я вже зовсiм загубилася. Ось я тут, жива поки, пишуча, спiваюча – i нiде нiкому це не потрiбно", – написала Ірина Карпінос.
У книжкових магазинах немає жодної книги росiйською мовою, інтернет-магазини не приймають до продажу книги росiйською, навiть виданi в Українi україномовними авторами.
Видати свої вiршi стало для мене проблемою, хоча раніше я ніколи з цим не стикалася. Пʼять книжок були видані з легкістю. Публiчно не виконуються вiршi та пiснi росiйською мовою.
Ну, може відбудеться дуже камерний захід двома мовами, якщо це приватна інiцiатива без продажу квиткiв. Усi викладачi вищих навчальних закладів і шкіл, видавцi книг перейшли на державну мову, і це розумно та логічно. Рiзниця лише в тому, що хтось перейшов на неї добровільно, а хтось – нi.
Але Харків не став україномовним за одну мить. На вулицях люди говорять російською, як і ранiше. Хоча зараз можна спокійно почути тут і українську мову, що раніше було дивиною.
І ось я стою під виття сирени в центрі міста, на вулиці Римарській, і запитую себе: я пишу про війну з першого дня, пишу про біженців, про свій народ, про труднощі і втрати, пов'язані з війною... Але чи потрібно це моїй країні, моїй нації?
Частина друзів, які благали мене виїхати в перші дні війни, скажуть: "Звичайно ж так! Потрібно!", інша – с більша (як мені здається) частина скаже: "Ні". Але незалежно від того, хто б що не казав, я продовжую писати вірші, бо вважаю це своїм обов'язком і місією. Не заради слави, не заради себе, а заради історії України.
Бо я знаю хто я – Український російськомовний поет!
***
А знаешь, деда, как же хорошо
Что ты не видишь этот 21-й,
Ведь не с ума – с орбиты век сошёл
И на кулак наматывает нервы.
Я очень верю в то, что наверху
Не слышен плач детей и вой сирены...
Живые смотрят новости, «Труху»,
Уходят на войну, вскрывают вены...
Тебе хватило, деда, Мировой.
Лишь задаюсь вопросом: как ты выжил?
У нас здесь – ад. Из паники — конвой.
Я бросила страну, твой сад из вишен,
И укатила к чёрту на рога.
Спроси меня: зачем? Сама не знаю...
Здесь небо голубое, облака,
Как молоко, бегущее по краю
Твоей любимой чашки. Но не то...
Ты понимаешь, правда же, о чём я?!
Ведь человек без родины – пустой,
А языки чужие – в горле комья.
Мой страх, наверно, жалок и смешон,
Мне стыдно за него, ты слышишь, деда?
...Конечно же, всё будет хорошо,
В нас не ударят ядерной ракетой.
Міла Машнова – харківʼянка, авторка 5 збірок поезій. Багаторазова переможниця міжнародних та українських літературних конкурсів і фестивалів. Членкиня Міжрегіональної спілки письменників (Україна) та Міжнародної спільноти письменницьких спілок.
