В ексклюзивному інтерв'ю піхотинець ЗСУ з позивним Чік, який служить на лінії оборони біля білоруського кордону, розповів про можливість наступу Росії з території Білорусі і про оборону Києва на початку повномасштабної війни.
Ваш підрозділ служить прямо на кордоні з Білоруссю?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Так, нас називають кордоном оборони. На початку війни цю територію окупували росіяни. У них тут була база. Звідси вони обстрілювали Чернігів. У квітні російські війська забралися звідси. Тут ми служимо вже чотири місяці.
Військові експерти досі не дійшли згоди щодо можливого нового наступу Росії з території Білорусі. А яка ваша особиста думка?
З одного боку – Дніпро, з іншого - Десна. Одного разу російські війська вже потрапили тут у котел. Навесні вони звели понтонну переправу через Десну, щоб обійти Чернігів, але це їм не вдалося. Якщо прийдуть сюди знову, то зазнають поразки.
А ще їм треба більше живої сили для лобового наступу – щонайменше 150 тисяч. За нашими підрахунками, зараз російських військ у Білорусі десь до 20 тисяч. Їхні полігони можуть прийняти максимум 90 тисяч мобілізованих. До лютого чи березня вони технічно не зможуть підготуватися до наступу. Єдине, що може зробити Росія – це відтягнути на цей напрямок частину українських сил.
Ви бачили білоруський кордон?
Так, я там був. Білоруси встановили блокпости, щоб не дати нам проникнути на їхню територію. Але справжня перешкода – це Дніпро. Він зупинить війська краще, ніж стіна і колючий дріт. А за нинішніх погодних умов переправитись буде дуже складно. Російський наступ захлинувся навіть тоді, коли ми були непідготовлені, а зараз у них взагалі немає жодного шансу.
У вас достатньо зброї? Є зимовий одяг?
Нам треба більше зброї і боєприпасів, а зимовий одяг ми купили самі. На цю ділянку фронту волонтери зазвичай не приїжджають, тож забезпечення могло б бути кращим. Українці напряму фінансують потреби військових на волонтерських засадах.
Якою була ситуація з забезпеченням армії на початку повномасштабної війни?
На початку війни я служив у Києві. Зброї не було взагалі. У нас був наказ знищувати все, що бачимо, в першу чергу в повітрі, але зброя в нас була стара – як із музею. У березні наш підрозділ був підсилений бійцями Сил спеціальних операцій з двома переносними зенітними комплексами.
Думаю, що ми тоді вистояли завдяки зброї, яку Захід надав до війни, і даним американської розвідки. Ми знали, де будуть висаджуватися російські війська.
Якими були перші дні війни?
Я снайпер. До війни займався стрільбою. У перші дні мене мобілізували і призначили старшим снайпером. Я прийшов зі своєю зброєю, і командування було дуже раде, бо в них не було нічого.
Я служив у підрозділі, який обороняв Київ із боку Житомирської траси. Спочатку була плутанина, ніхто не знав, що робити, і був прорив російських ДРГ по Проспекту Перемоги.
На Гостомельському аеродромі бійці Нацгвардії відбили атаки росіян, бо в них були розвіддані про місце висадки російського десанту, а це був один із найпередовіших і найкраще укомплектованих підрозділів. Вони не дали приземлитися російським літакам і облаштувати місце для посадки гелікоптерів. А ми були ближче до Києва і чекали на підхід російського десанту з Гостомеля.
Ту атаку нам вдалося відбити. Не знаю, чим саме збивали російські гелікоптери, але думаю, що це були американські Стінгери, які надійшли ще до війни, так само як російські танки палили тоді Джавелінами.
Звичайно, втрати з нашого боку були величезні. Російські колони нас просто чавили, а в нас були тільки автомати Калашникова.
Яким був день українського піхотинця на початку війни?
У перший же день покликали всіх, у кого була зброя, бо її не вистачало. Я був у підрозділі, який патрулював Київ. У процесі відсіювались ті, хто не справлявся. Були випадкові самостріли, бо не всі вміли користуватися зброєю.
А ще я бачив одного сержанта – ми разом із ним виходили з бомбосховища. Коли йому сказали, що росіяни випустили по Києву 200 ракет, він застрелився зі зброї, яку йому видали. Різні були ситуації, багато людей вибуло.
На п'ятий день командування вишикувало сформовані підрозділи, і всіх запитали: "Ви розумієте, що це може бути ваш останній день? Ви готові оборонятись?" Звичайно ж, ми це розуміли.
У перші дні ми не лягали спати і засинали прямо на посту. Спали по дві-три години. Потім спали у підвалах. У нас була тільки літня форма, і взимку було дуже важко. У всіх була застуда, і ми кашляли до травня.
Що для вас було найважчим?
Найгірше було те, що нас розділили. За час служби в Києві ми стали добре злагодженим підрозділом, здружилися. Коли командири запитали, хто хоче поїхати в район гарячих боїв – Сєвєродонецьк, Лисичанськ – наш підрозділ зголосився. Але нас розділили і відправили в різні місця. Зазвичай командування не повідомляє, куди нас відправляють, аж до прибуття. Можливо, з міркувань безпеки.
