Верховна Рада України 265 голосами прийняла закон №8371, який, зокрема, забороняє діяльність Російської православної церкви в Україні та припиняє діяльність релігійних структур, афілійованих із Росією.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Голосували за законопроєкт як більшість представників президентської партії «Слуга народу», так і опозиційні фракції – зокрема, «Європейська Солідарність» Петра Порошенка. Емоції під час голосування можна побачити на відео депутатки Софії Федини.
В той же час, нечисленні нардепи виступили проти. Зокрема – з колишньої проросійської Партії Регіонів четвертого президента Віктора Януковича, яка тепер називається «Опозиційна платформа за життя та мир», а також низка їхніх прибічників. Ця група відома своєю підтримкою Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП), яка є частиною Російської православної церкви (хоча й із правами широкої автономії), і вони розуміли, що закон спрямований здебільшого саме проти цієї православної церкви. Окремі критики заговорили про нібито "релігійні переслідування" в Україні.
Kyiv Post розбирався, що представляє собою новий закон, і чи є він загрозою частині православної спільноти України.
Історичний контекст
Історично Київ і Україна входили до юрисдикції Константинопольського патріархату, від якого отримали хрещення у 988 році. Так продовжувалося до 1685 року, коли Московське царство, яке до того захопило лівобережну частину України та Київ, через підкуп та тиск на константинопольського патріарха Діонісія домоглося передачі кафедри Москві. Буквально за півроку через цю зраду Діонісій був скинутий з посади собором єпископів Константинополя, але Москва, яка тримала українські землі під своєю владою, поступатися не бажала.
Київська кафедра залишалася в складі Московського патріархату весь час перебування України в складі Російської імперії та Радянського Союзу. Російська імперія використовувала науковий та людський потенціал Києва, забезпечуючи високоосвіченими кадрами з України розростання своєї структури в Сибіру та в Азії. За часів СРСР українська частина разом з усім Московським патріархатом стала жертвою сталінського терору, після чого вся Російська православна церква надовго перетворилася на слухняний придаток радянських спецслужб.
Після проголошення незалежності в 1991 році частина проукраїнського кліру Московського патріархату вирішила вийти з його складу і створити власну незалежну церкву. Це цілком природний історичний процес, і його проходили всі нації, які складаються з православних вірян. Так, Греція після проголошення незалежності у 1830-х роках оголосила незалежну від Константинополя Елладську церкву. Причина була проста – константинопольські патріархи, які сиділи в Стамбулі, були залежні від рішень турецького султана, а саме з Османською імперією греки боролися за свою незалежність.
Подібний процес відбувся і в Україні, але Москва рішуче засудила тих, хто полишив лави Московського патріархату, аж до церковного прокляття (анафеми). В той же час, Московський патріархат створив у своєму складі «Українську православну церкву» з правами автономії, проте керовану з Москви. Весь час до 2019 року Москва та її союзники в Україні вкладали багато сил і засобів у дискредитацію незалежницького православного руху, називаючи його «націоналістичним» та «розкольницьким».
Нарешті, у 2019 році українські православні, які відкололися від Москви, отримали офіційний статус – вони об’єдналися між собою, залучили до своїх лав частину проукраїнського кліру Московського патріархату та за підтримки президента Порошенка отримали від Константинопольської церкви, як материнської, Томос, тобто визнання її автокефалії.
Відтоді склалася парадоксальна ситуація – в Україні виникли дві канонічні, автокефальні структури, які визнавалися світовим православ’ям – Українська православна церква (Московського патріархату) і новостворена Православна Церква України. З тією різницею, що Українська православна церква не була самостійною одиницею, фактично залишившись частиною Московського патріархату.
З початком повномасштабного російського вторгнення багато проросійських кліриків, священиків та єпископів УПЦ співпрацювали з ворогом або ж поширювали наративи російської пропаганди. Так, за даними СБУ, понад 50 кліриків УПЦ МП, зокрема чотири єпископи, перебувають під слідством у кримінальних справах про державну зраду та колабораціонізм.
Саме ж керівництво УПЦ МП хоч і провело Собор у 2022 році й засудило дії Російської православної церкви, яка повністю підтримала вторгнення в Україну російської армії та навіть вчинення воєнних злочинів, так і не порвала остаточно зв’язки з Москвою.
Що означає новий закон?
Новий закон передбачає припинення діяльності афілійованих із Росією релігійних організацій в тому випадку, якщо вони не припинять на вимогу державних органів співпрацю з Росією.
На думку представника Православної церкви України Георгія Коваленка, який перейшов у ПЦУ з УПЦ МП в 2019 році, слова про «заборону» тієї чи іншої церкви не мають нічого спільного з законом. Він не забороняє діяльність українських, навіть проросійських релігійних організацій, а лише обмежує права тих структур, які будуть продовжувати співпрацювати з країною-агресором.
«Нарешті є політична воля у держави зробити так, щоб релігія не була інструментом політичної і пропагандистської діяльності і агресії. Релігійні спільноти мають займатися релігією. Закон передбачає термін «афілійовані організації". Тобто, повноважний державний орган проводить експертизу, виносить припис, де просить припинити співпрацю з російською стороною в тому-то чи тому-то, і якщо організація не виконує його, тоді може бути суд і заборона юридичної діяльності організації. Якщо ж організація розірве зв’язки з Росією, ніяких проблем, вона і далі функціонуватиме», – пояснює Коваленко.
За словами релігієзнавця Андрія Смирнова, у випадку Української православної церкви – це адміністративне сполучення з Московським патріархатом. Зокрема, вихід з її структур українських єпископів.
«Треба виключити зі статуту УПЦ грамоту патріарха Алексія ІІ, вийти зі складу Синоду РПЦ та Архиєрейського собор РПЦ. За статутом РПЦ членом Синоду за посадою є митрополит Київський Онуфрій. Але можна написати публічну заяви про вихід із цих органів управління. Наприклад, митрополит Луганський УПЦ Пантелеймон Поворознюк обраний тимчасовим членом синоду РПЦ, і з УПЦ його не виключають. Сану не позбавляють. При тому, що проти нього є кримінальна справа за колабораціонізм. Але навряд чи в УПЦ підуть на такі, кроки, вони вважають, що формальним відмежуванням від РПЦ у 2022 році все обійдеться», – каже Смирнов.
Приблизно так коментував нам і член Синоду УПЦ архієпископ Климент Вечеря.
«(Позиція УПЦ – ред.) чітко була сформована на Соборі у 2022 році. УПЦ має бути незалежною і самостійною, а не частиною того чи іншого закордонного релігійного центру», – наголошує Вечеря.
Наші джерела вважають, що клірики УПЦ навряд чи наважаться на остаточний розрив із Москвою.
«Більшість з них не готові пройти шлях Філарета. Та й велика кількість кліриків все ще боїться гніву Москви», – кажуть наші джерела.
Юридичні наслідки
Чи можна заборонити саму УПЦ? Наші співрозмовники вважають, що ні, і це не є метою закону.
«УПЦ як релігійне об’єднання не є юридичною особою, тому Церкву не можна заборонити. Але можна припинити діяльність окремих юридичних осіб – адміністративного центру Київської митрополії УПЦ, єпархіальних управлінь. Крім того, з афілійованими з Росією структурами будуть розірвані договори на оренду або використання державного майна, а такого у користуванні УПЦ – понад 3000 об’єктів», вважає Смирнов.
Втім, навіть якщо якась афілійована з Росією структура не буде припиняти цю співпрацю, її не заборонять одразу. По-перше, має пройти довгий час судів. І в УПЦ кажуть – до них готові.
«УПЦ - це церква. Її мета – створити умови для забезпечення вірянами їхніх духовних практик і дати містичний простір для свободи їхньої совісті. Цих вірян у нас мільйони. Всі вони – громадяни України. Тисячі з них служать у ЗСУ або є ветеранами, інвалідами російсько-української війни. Якщо на практиці дійде до порушення фундаментальних прав і свобод цих людей, переконаний, вони знайдуть механізми їх відстояти, у тому числі і юридичні, у тому числі і у судах», – впевнений Климент Вечеря.
В той же час, як показує українська практика, розгляд справ у перенавантажених судах, та ще й в умовах війни, можна затягувати роками. Тим паче, що держава встановила певний часовий проміжок – 9 місяців – на те, щоб релігійні організації могли порвати з Росією.
Конкуренти
З іншого боку, УПЦ може отримати інший стимул припинити співпрацювати з РФ – можливо, нові проблеми з законом стимулюватимуть більше священників і громад переходити з цієї церкви саме до Православної церкви України. Тому що йдеться не про заборону православ’я чи віровчення, а про заборону зв’язків із РФ, наголошує Смирнов.
«Особистих свобод совісті та віросповідання закон не порушує, оскільки людина може молитися як завгодно, де завгодно і кому завгодно. Тому громадяни просто можуть з храмом перейти до ПЦУ, щоб не втратити його, якщо він є державним майном. Можливо, ми побачимо ще переходи священників, а от єпископів – навряд чи», – каже Смирнов.
У ПЦУ кажуть – раді усім, але вважають, що переходи почнуться не одразу.
«Як тільки є якесь рішення у УПЦ або стосовно УПЦ, проходить кілька місяців, щоб віряни УПЦ розчарувались у ньому. Ті, хто чекав розірвання стосунків з Московським патріархатом, прочекали кілька місяців після собору 2022 року, поки зрозуміли, що справа майже не рушає з місця. Тут, думаю, буде щось подібне – переходи почнуться не зараз, а за кілька місяців», – каже Георгій Коваленко.
