В ході сміливого, безпрецедентного наступу українські підрозділи проникли на територію РФ, атакувавши росіян на Курщині. Цей неочікуваний рейд українців вглиб Росії, який до 24 лютого 2022 року неможливо було собі навіть уявити, є поворотним моментом у триваючій вже більше двох із половиною років війни між Україною та Росією. Це посилає чіткий меседж Москві та усьому світові: Україна чинить ефективний спротив російській агресії, а збройні сили Кремля далеко не такі потужні, якими їх багато хто ще й досі вважає. Цей сміливий, якщо не сказати зухвалий крок України викриває крихкість режиму Володимира Путіна та руйнує міф про непереможність Росії.
Рішення України перейти російський кордон, перенісши війну на тереторію країни агресорки, є не лише елементом спротиву, він є добре прорахованою стратегією, яка може кардинально вплинути на перебіг війни. Росія місяцями обстрілює українські міста, знищуючи цивільну інфраструктуру України без жодних суттєвих для себе наслідків. Захід начебто й засуджує ці дії Кремля, але, з іншого боку, постійно закликає Україну проявляти стриманість, особливо коли йдеться про застосування симетричних заходів у відповідь на території Росії. Однак ця стриманість очевидно не сприяє припиненню російської агресії, навпаки, вона радше заохочує Кремль до її ескалації.
Росія атакує енергетичну інфраструктуру України дронами для економії ракет
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Перенісши війну на територію Росії, Україна вносить і географічні, і психологічні корективи в її перебіг. Це змушує Кремль усвідомити нову реальність і визнати, що він зовсім не застрахований від несприятливих наслідків своїх дій. Що ще важливіше, це відкриває очі росіянам, яким десятиліттями промивали мізки путінські пропагандисти, на те, що владна верхівка РФ далеко не така стійка й невразлива, як проголошують пропагандисти. Впевнене просування ЗСУ у Курській області спростовує наратив російської військової переваги й демонструє те, що Україна не просто встояла перед агресією Кремля – вона здатна завдавати ефективних ударів у відповідь.
Дивне мовчання Москви на тлі подальшого просування ЗСУ Курщиною не є ознакою якоїсь стратегічної виваженості чи глибоко прорахованої стриманості, це лише ознака вразливості.
Неочікувано стримана реакція Кремля на українське вторгнення красномовно окреслює поточний стан російського керівництва. Ще кілька років тому вторгнення ворога на територію Росії, скоріш за все, наразилося би на швидку й рішучу реакцію Москви, підкріплену шквалом погроз і застосуванням збройних сил у відповідь. Однак теперішня відповідь Путіна – точніше її відсутність – вказує на те, що російський лідер усе більше втрачає контроль за ситуацією в регіонах і взагалі зосереджений лише на тому, аби попри все втриматися при владі.
Дивне мовчання Москви на тлі подальшого просування ЗСУ Курщиною не є ознакою якоїсь стратегічної виваженості чи глибоко прорахованої стриманості, це лише ознака вразливості. Російська армія, яка колись вважалася майже непереможною, втратила усю свою потужність у війні на виснаження в Україні, показавши світові свою слабкість. Нездатність рішуче протидіяти українським силам, які зухвало просуваються російською територією, особливо наочно висвітлило головні проблеми оборонного потенціалу РФ. Це свідчить про те, що Путін більше стурбований тим, як зберегти ілюзію своєї сили, ніж відповіддю на дуже реальну загрозу існуванню свого режиму.
Історично метафора про «паперового тигра» використовується для опису чогось, що лише здається могутнім, але насправді є слабким та неефективним. Ця метафора, застосована свого часу Мао Цзедуном для характеристики «західного імперіалізму», тепер може бути вдало застосовна для опису Росії за часів Путіна. Українське вторгнення до Курської області зірвало покрови з удаваної російської військової потужності, оголивши її архаїчний, пошарпаний фасад. Російський ведмідь виявився більше схожим саме на паперового тигра, ніж на нестримного хижака, коли наразився на рішучого та здібного супротивника.
Наступальний рейд на територію Росії, за словами опонентів таких сміливих дій України, ризикують призвести до ескалації війни і, можливо, навіть до припинення підтримки з боку Заходу. Але ці надто обережні опоненти не враховують вагомі моральні та стратегічні підстави такого рішення українського керівництва. Понад рік Україна перебуває в глухій обороні, несучи тяжкий тягар невибіркових атак Росії на її міста, села та цивільне населення. Міжнародна спільнота надає підтримку Києву, але часто зі значним запізненням і відвертим небажанням зосереджуватись на першопричини війни: на російській імперській агресії.
Наступ збройних сил України на територію Курської області є виправданою відповіддю на незчисленні воєнні злочини Росії. Це суворе застереження Кремлю, що Україна не схильна пасивно реагувати на те, як Кремль тероризує та нищить її народ. Заклики Заходу до Києва проявити стриманість, хоч і викликані добрими намірами, не враховують величезної екзистенційної загрози, що наразі постала перед Україною. На війні, як і в усіх інших видах людської діяльності, настає момент, коли єдиним способом вижити є максимально активні дії. Завжди має знайтися хтось, хто нарешті зупинить озброєного хулігана.
Крім того, дії України на Курщині не є чимось безпрецедентним. Упродовж усієї історії людства народи, які стикалися із екзистенційною загрозою, запекло боролися проти агресорів. Під час Другої світової війни потужні авіаційні бомбардування союзниками нацистської Німеччини були не лише каральними заходами, стратегічно вони були спрямовані на послаблення військової машини Третього рейху. Українські атаки на територію РФ мають на меті порушити логістику армії Росії, розкрити очі росіянам на суворі реалії цієї війни та змусити Кремль перенаправити ресурси подалі від лінії фронту в Україні.
Спостерігаючи за наступом ЗСУ у Курській області, російський народ починає усвідомлювати, що влада Кремля не такий вже й могутня, як їм раніше здавалося.
Нова стратегія Києва полягає не лише у завданні шкоди російським збройним силам, а й у забезпеченні міцнішої переговорної позиції України. Будь-яка успішна операція на території Росії розвіює ілюзію непереможності Кремля, наближаючи тим Україну до переговорів із позиції сили, а не слабкості. Захід має зрозуміти, що, атакуючи російську армію всередині самої Росії, Україна не віддаляє досягнення миру, а радше закладає основу для встановлення дійсно справедливого та сталого миру.
Український рейд на Курщину, безсумнівно, матиме серйозні наслідки як на полі бою, так і у владних коридах у Москві. Це може підбадьорити тих в Україні, хто вважає, що єдиний спосіб покласти край цій війні – перенесення її на територію Росії. Ці настрої, хоча й дещо суперечливі, свідчать про зростаюче розчарування існуючим статус-кво та визнання того, що традиційні оборонні стратегії не наблизили Україну до перемоги.
Для Росії вторгнення ЗСУ на Курщину є серйозним викликом. Режим Путіна побудований на принципі сильної влади та тотального контролю. Нездатність влади захистити власну територію від українських збройних сил підриває цю концепцію й може мати сильний дестабілізуючий ефект всередині Росії. Російський народ, який довгий час був значною мірою віддалений від суворих реалій війни, тепер постав пере гіркою правдою, усвідомлюючи, що Кремль не такий вже й могутній, як заявляє. Це може призвести до посилення розколу в країні та тиску z-патріотів на Путіна з метою подальшої ескалації війни. Що, своєю чергою, пов’язане зі значними ризиками й невизначеністю.
У ширшому геополітичному контексті дії України можуть змусити Захід переглянути свою політику щодо російсько-української війни. Заклики Заходу до Києва щодо стриманості ґрунтуються на побоюваннях ескалації, але вторгнення сил України у Курську область свідчить про те, що війна вже й так максимально загострилась і Захід не може це далі ігнорувати. Питання в тому, чи буде Захід продовжувати закликати Україну до стриманості, чи визнає той беззаперечний факт, що її виживання залежить від її здатності дати відсіч агресору.
Заохочення до стриманості перед лицем російської агресії – це не заклик до миру, це скоріше заклик здатися на поталу агресора.
Концепція наступальної оборони далеко не нова. В історії війн багато загалом успішних кампаній включали етап боротьби з ворогом, коли це здавалося неможливим. Одним із найвизначніших прикладів є висадка сил союзників у Нормандію під час Другої світової війни. Рішення про вторгнення в окуповану нацистською Німеччиною Францію було ризикованим, але необхідним кроком, щоб вийти з глухого кута й переможно завершити війну. Подібним чином вторгнення збройних сил України на територію Росію є хоч і ризикованим, але сміливим кроком, спрямованим на вихід із глухого кута у російсько-українській війні та перелом ходу війни на користь України.
Іншу історичну паралель можна провести із громадянською війною у США, коли очолюваний генералом Вільямом Шерманом «Марш до моря» був стратегічним наступом, спрямованим на знищення спроможності сил Конфедерації далі воювати. Перенісши війну на територію Конфедерації, сили Шермана не просто завдали значної шкоди боєздатність сил Півдня, вони зламали моральний дух супротивника. Курський рейд збройних сил України спрямований на досягнення тієї ж мети – послаблення здатності Росії вести війну та підірив морального духу російського народу та уряду в Кремлі.
Захід повинен визнати повне право України на захист, включно із правом нищити ворога на їхній же території. Заклики до стриманості Києва на тлі безжальної російської агресії – це не заклик до миру, це скоріше заклик здатися на поталу агресору.
Розмірковуючи про можливі наслідки Курської операції України, варто згадати слова філософа Джона Стюарта Мілля: «Війна – це жахлива річ, але не найпотворніша з речей. Занепад і деградація моральних і патріотичних почуттів людей, які вважають, що не існує нічого, за що варто воювати, набагато потворніші». Україна показала, що за існують речі, за які варто воювати, і таким чином розкрила справжню сутність свого супротивника – паперового тигра, який агресивно реве за оманливим фасадом сили, але тремтить перед лицем справді мужнього супротивника.
