Павло Магаляс складає дві однакові за розмірами купки. Ліворуч — уламки античних глечиків для зберігання їжі, які знаходили в його винограднику на півдні України впродовж останніх років; праворуч — уламки касетних бомб, які на нього скидали після початку війни.
59-річний Павло родом із Молдови. У минулому важкоатлет, у 2013 році він розбив виноградник «Ольвіо Нуво» на пологих берегах Південно-Бузького лиману.
Своєю назвою виноградник зобов’язаний заснованому в VII столітті давньогрецькому місту Ольвія, руїни якого видно всього в декількох сотнях метрів звідси.
Однак 24 лютого це віддалене та відкрите всім вітрам місце втратило звичний для себе спокій.
«Я — найближчий до лінії фронту виноградар», — зітхає Магаляс, спостерігаючи за збором свого винограду, а позаду лунає важкий гуркіт російської та української артилерії.
На початку вторгнення швидке просування російських військ на південь України дало їм змогу зайняти протилежний берег Південного Бугу, на південь від Миколаєва.
Звідти московські війська обстрілювали українські позиції на березі річки, яка все ще була під контролем Києва.
Отак Ольвіо Нуво «випадково опинився в самому епіцентрі війни», — каже Магаляс.
За «ці дуже важкі місяці» на 10 гектарах його виноградника з’явилося щонайменше 26 вирв від снарядів і ракет, уламки яких він викопує й складає в одне місце.
Завдяки надходженню західної зброї українські військові змогли відкинути росіян, і ті залишили свої позиції.
Тепер протилежний берег — це сіра зона, де цілий день підіймається дим від вибухів снарядів, звуки яких доходять сюди за кілька секунд. Це значить, що до зони безпосередніх бойових дій приблизно дев’ять кілометрів.
Ракетами по виноградних лозах
Проте навіть потужні вибухи вже майже не дивують робітників Магаляса — місцевих жителів, яким він платить від 600 до 700 гривень за півдня роботи.
На початку сезону збору винограду снаряди вибухали дуже близько.
П’ятнадцятирічна Ліза Бачанова прийшла сюди з подругою, щоби заробити трохи кишенькових грошей. Вона каже, що звикла до цього з моменту першого обстрілу сусіднього села.
«Найбільше ми боїмося за людей на тому березі, а самі вже майже не звертаємо уваги», — каже дівчина, зрізуючи стиглі грона Йоганітеру — сорту, з якого роблять сухе біле вино, яким так пишається Магаляс.
У цьому регіоні, де війна дуже сильно вдарила по місцевій економіці, а сільська місцевість перетворилася на одне велике поле битви, врожай буквально годує тих, хто тут залишився.
66-річна Зінаїда Босса працює так, ніби все нормально, ніби в лозах немає залишків касетних ракет.
«Деякі люди переживають через ракети, але я не нервую. Що ми можемо зробити? Треба ж на щось жити, треба працювати», — каже вона.
Життя переможе
Попри обстріли, Магаляс ніколи навіть не думав поїхати звідси.
«Я в цей виноградник вклав усі свої заощадження. Зараз у мене більше немає грошей, але є все це», — каже він, показуючи на своє господарство, де розливають 15 тисяч пляшок червоного та білого вина на рік.
До війни він влаштовував тут дегустації та фестивалі вина.
На його очі навертаються сльози, коли він розповідає про багатьох своїх друзів, яких вбила ця війна.
«Ми нікому не заважали, тихо собі працювали, а росіяни прийшли. Чому вони тут?», — промовляє він через силу.
Але він намагається залишатися оптимістом і бере приклад із виноградних ліз, які були скошені й понівечені вибухами, але тепер знову починають рости.
«Те ж саме з людьми. Війна не вб’є всіх, і життя переможе», — каже він.
Закінчуючи розмову, Павло Магаляс каже з саркастичною посмішкою на губах, що цей рік «винятковий»: «Таке буває один раз на п’ять років! Виноград віддає весь свій смак, і вино буде відмінне… хоча, можливо, з пороховим присмаком».
Оригінал англійською тут.
