«США мають багато чому навчитися з того, що робить Україна», – генерал Девід Петреус

Генерал армії США у відставці Девід Петреус був командувачем американських сил в Іраку, Центрального командування США та сил коаліції в Афганістані, пізніше – директором ЦРУ та співавтором книги-бестселера New York Times «Конфлікт: еволюція збройної боротьби в Україні після 1945 року». Понад два роки тому Володимир Путін наклав на нього персональні санкції.

Допомога США: занадто мало, занадто пізно?

KП: США надають значну допомогу Україні, особливо після ухвалення пакету військової допомоги на 61 мільярд доларів у квітні. Проте ви та інші експерти зазначали, що Вашингтон завжди надто повільно приймає рішення про допомогу. Адміністрацію Байдена багато хто звинувачує в тому, що вона змушує українців воювати, «тримаючи одну руку за спиною», і що ця адміністрація хоче не того, щоб українці перемогли, а лише того, щоб вони «не програли» – тобто просто вижили. Стверджується, що адміністрація Байдена не хоче того, щоб Росія програла. Чи поділяєте ви думку українців щодо надмірної обережності Вашингтона?

Ген. Петреус: США, звичайно, надали Україні загалом більше допомоги, ніж всі інші країни-донори разом узяті (хоча окремі європейські країни та загалом ЄС натепер зробили дещо більше, ніж США, якщо говорити узагальнено про економічну, гуманітарну та безпекову допомогу). А США надали найбільше допомоги саме у сфері безпеки. Фактично, без американських систем озброєння, боєприпасів, транспортних засобів, логістики, координації тощо Україна опинилася б у значно скрутнішій ситуації, ніж зараз. Дійсно, я вважаю, що США також заслуговують на визнання їхніх значних заслуг за те, що вони очолили спільну відповідь на ранньому етапі війни і тим забезпечили співпрацю західні країни у їхніх зусиллях підтримати Україну після початку жорстокого, неспровокованого та руйнівного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, і продовжували робити це відтоді дипломатичними, економічними та гуманітарними засобами, а також за потужною підтримкою України у сфері безпеки та розвідки.

Тим не менш, ви слушно нагадали, що я неодноразово висловлював незадоволення тим, що ключові рішення (надання Україні танків M1, ATACMS, літаків F-16, касетних боєприпасів тощо) відкладалися тоді, коли, здавалося, вони вже неминуче мали бути ухвалені. Думаю, на початку вторгнення США були дуже стурбовані тим, щоби найсучасніші види західної зброї не потрапили до рук росіян. Однак, коли українці продемонстрували, як завзято і як ефективно вони здатні воювати, ці побоювання розвіялися. Також американська адміністрація непокоїлася, чи не призведе до ескалації, зокрема до застосування тактичної ядерної зброї, надання Сполученими Штатами Києву певних видів зброї. Але й ці побоювання виявилися безпідставними. Тому затримки у наданні українцям систем озброєнь, про які я говорив раніше – і досі не зняті обмеження на використання певних американських систем проти цілей на території РФ – не видаються мені обґрунтованими. Тим не менш, сидячи багато разів за столом у Ситуаційній кімнаті у Західному крилі Білого дому і відчуваючи тягар відповідальності, яку поділяють усі, хто опиняється за цим столом, маю визнати, що куди легше сидіти тут і критикувати зайву обережність адміністрації, ніж сидіти за тим столом у Білому домі й вираховувати потенційну ціну надмірної агресивності...

Україна тримає оборону

КП: Ви зустрічалися з командувачем Збройних сил України генералом Олександром Сирським після того, як він прийшов на заміну на цій посаді генералу Валерію Залужному. Ви помітили якісь конкретні зміни тактики війни, впроваджені Сирським? Як людина, добре знайома з роботою Пентагону та ЦРУ, щоб ви порадили йому в сенсі оптимізації співпраці ЗСУ із Вашингтоном, їхнім найважливішим союзником?

Ген. Петреус: У мене були дуже плідні зустрічі із генералом Сирським, відколи він замінив на посаді генерала Залужного – та й до того він мене кілька разів віртуально інформував про ситуацію на фронті. Його підхід видається мені дуже ефективним, особливо враховуючи затримку рішення щодо додаткової підтримки з боку США та виклики, пов’язані зі збільшенням кількості українських солдатів і підрозділів, над вирішенням яких Україна зараз працює після тривалих дебатів у Раді щодо закону про мобілізацію та військову службу.

Багато в чому український підхід до використання сучасних технологій (особливо повітряних і морських безпілотників, а також наземних роботизованих систем) є геніальним. Тим, що Україна, яка майже не має власного військово-морського флоту, спромоглася потопити більше третини кораблів російського Чорноморського флоту та змусити його вийти із Севастополя та західної частини Чорного моря, вона має завдячувати українському технологічному сектору та тим своїм військовим, які використовують повітряні та морські безпілотні системи, які й зробили можливими численні успішні українські операції. (Звільнення від російського флоту західної частини Чорного моря є критично важливим для здатності України експортувати своє зерно морем, цей експорт робить значний внесок у боджет України та продовольчу безпеку, зокрема Єгипту та інших північноафриканських країн)

Рішучість України виготовити 1 мільйон БпЛА за 12 місяців вражає, вона багато в чому компенсувала значно більшу кількість солдатів у РФ, ніж в України, на передовій…

Генерал Сирський і Міністерство оборони просто вражаюче організували все це, посилаючи в бій машини замість людей скрізь, де це можливо, зміцнюючи оборону в місцях, де це було доцільним, завдаючи величезних втрат росіянам під час їхніх м'ясних штурмів. Зрештою це призвело до того, що здобутки росіян на фронті виявилися неспівмірно малими з огляду на їхні втрати. ЗСУ зупинили російський наступ на Харків далеко за межами радіусу дії російської артилерії, а також значно укріпили протиповітряну та протиракетну оборону України та інші критично важливі спроможності, зокрема й завдяки тому, що допомога з боку США відновилася пару місяців тому.

Більше того, провівши чимало часу у спілкуванні з американськими командирами у Європі різних рівнів, як із персоналу в Європі, так і з наших команд у Києві, я можу запевнити вас, що відносини між лідерами США і Європи та їхніми українськими колегами відзначені глибокою взаємною довірою та повагою. І цьому дуже посприяли підходи українського міністра оборони та головнокомандувача генерала Сирського.

Нарешті, враховуючи нещодавній наступ ЗСУ у Курській область Росії, стає зрозумілим, що Україна вже перейшла від оборони до обмеженого наступу, це стосовно вашого запитання щодо зміни тактики!

Перевага у повітрі

КП: Тепер, коли Україна отримала обмежену кількість F-16, як, на вашу думку, ці літаки вплинуть на ситуацію на лінії фронту, зокрема у сенсі протидії російським ударам КАБами? Чи Україна використовуватиме F-16 тільки проти російської авіації, чи також і проти наземних цілей? Наскільки, на вашу думку, революційним є широке використання дронів (зокрема й морських) у цій війні в контексті розвитку військової стратегії?

Ген. Петреус: Я думаю, що надходження в Україну F-16, яких усі так довго очікували, матиме величезне значення для України, але у найближчій перспективі це не вплине на ситуацію. Ці винищувачі набагато кращі, ніж МіГи, які вони замінять, але спочатку їхня кількість буде надто незначною, і командування, ймовірно, використовуватиме їх обережно й обмежено, поки пілоти та численні елементи наземної підтримки нарощуватимуть свої можливості. І, зрозуміло, росіяни намагатимуться збивати їх і вражати авіабази, на яких вони розміщуватимуться і з яких зможуть злітати.

Звичайно, багато що залежить від боєприпасів, радарів та інших супутніх систем. Але у будь-якому разі величезні можливості F-16 змусять пілотів російських літаків бути значно більш обережними. Зокрема, поменше заходити у повітряний простір України, ППО якої виявилася справді смертоносною для росіян, і значно рідше забезпечувати своїм сухопутним силам «близьку підтримку з повітря» (безпосередньо над полем бою F-16 можуть застосовувати ракети «повітря-земля» й «повітря-повітря», але вони мають бути обережними, поки не з'ясують, які повітряні й наземні засоби росіяни можуть їм протиставити та наскільки швидко обидві сторони здатні виявляти та знищувати супротивника.

Я думаю, що на перших порах українські F-16 будуть зосереджені на тому, що військові називають оборонними протиповітряними операціями, тобто намагатимуться відтіснити російську авіацію ще далі від лінії фронту, а у певних випадках – взагалі витіснити росіян з неба над деякими українськими містами, які довгий час потерпають від руйнівних російських атак плануючими бомбами. Але для цього Україні потрібно більше F-16 та значний досвід їхньої експлуатації у повітрі та на землі, а також впровадження всіх компонентів застосування західних літаків і елементів підтримки, перш ніж F-16 справді почнуть змінювати ситуацію.

Що стосується інших ваших запитань, то, як ви вже могли зрозуміти з моїх попередніх відповідей, українське виробництво та використання повітряних і морських дронів справді є революційним – фактично, новаторським. Дійсно, США та інші країни мають багато чому навчитися з того, що робить зараз Україна – і, ймовірно, ще зробить – особливо з огляду на те, що безпілотні наземні системи впроваджуються у все більших масштабах!

Здатність України щодня спорямовувати тисячі БпЛА на російських солдатів на полі бою, а також щоночі завдавати ударів по стратегічних цілях усередині Росії, справді кардинально змінює ситуацію. Також вражає здатність України використовувати величезну кількість засобів радіоелектронної боротьби [РЕБ] різного розміру на полі бою, навколо штабів, баз та інших важливих об'єктів ​​інфраструктури. Так само в Україні постійно вдосконалюються компоненти програмного забезпечення та інші технологічні складові. Саме постійне їх осучаснення та вдосконалення, зокрема дедалі більше залучення ШІ [штучного інтелекту] стало тим критично важливим елементом, який дозволяє українським безпілотникам долати російські системи РЕБ і ППО та вражати здаволося б добре захищені цілі. (Це, до речі, свідчити про те, що Україна стане потужним експортером безпілотних систем, коли її власні потреби скоротяться…)

Розвідка й війна

КП: Більшості найдивовижніших успіхів України було б важко (якщо не неможливо) досягти без сприяння американської розвідки. З огляду на це, хочу поговори про здатність українців звільнити Крим і вігнати звідти Чорноморський флоту РФ. Ходять чутки про певну взаємну недовіру. Американців непокоїть те, що в СБУ можуть працювати російські агенти, також вони роздратовані тим, що Україна приховує певну інформацію від Вашингтона в умовах загальної непрозорості. Тим часом багато хто з українців впевнений, що США можуть укласти угоду з Москвою, змусивши Київ піти на поступки. Як генерал у відставці та колишній директор ЦРУ, як ви оцінюєте взаємовідносини між українськими розвідувальними службами (зокрема ГУР, до створення якого, за інформацією NY Times, були долучені Сполучені Штати) та розвідувальними службами США/НАТО?

Ген. Петреус: З огляду на делікатність цього питання, я не буду детально відповідати, лише зазначу (на основі активних взаємодій з різними українськими та американськими розвідувальними підрозділами), що відносини між американськими й українськими розвідувальними службами  є майже ідеальними – не дивлячись на те, що час від часу між ними можуть виникати певні дискусії політичного характеру. Крім того, я вважаю, що адміністрація США абсолютно правильно із самого початку війни наголошувала й продовжує наголошувати на тому, що вона «нічого не обговорюватиме про Україну без України». Я точно не відчуваю, що США мають намір «укласти угоду з Москвою», як ви висловилися у своєму запитанні.

Президентська кампанія

КП: Хто з двох кандидатів у президенти – Дональд Трамп чи Камала Харріс  – на вашу думку, може більше посприяти перемозі України (під перемогою я маю на увазі щонайменше повернення до кордонів України на 23.02 2022 року)? З іншого боку, який кандидат, на вашу думку, краще посприяє успіху реваншистського проекту Володимира Путіна?

Ген. Петреус: Боюся, що я не зможу відповісти на це запитання, адже я не є знавцем внутрішньої політики США, тому залишу це іншим експертам, зауваживши, що обидві партії в Конгресі США активно підтримують плани адміністрації й далі допомагати Україні та що обидва кандидати зрештою підтримали останній (величезний) пакет фінансової допомоги Україні.

Дозвольте мені на завершення висловити мою особисту думку про те, що США та всі волелюбні країни світу повинні зробити все можливе, аби допомогти Україні зупинити наступ Росії та створити потенціал для майбутніх наступальних операцій (включно із подальшими досягненнями у технологічній галузі). Ми маємо й далі проводити навчання та оснащення нових українських підрозділів, щоб дати Україні можливість звільнити якомога більшу частину своєї території і зрештою радикально змінити ситуацію на полі бою, що, своєю чергою, забезпечить Україні важелі впливу, необхідні для її впевненого майбутнього. Україна б'ється із головним ворогом НАТО і, серед іншого, вже знищила приблизно половину його танкового парку. І ми повинні зробити все можливе для того, щоб реваншистське, ревізіоністське, сповнене образи російське бачення історії та та російська агресія було зупинене в Україні, адже Путін точно не зупиниться на досягнутому, якщо досягне тут успіху. Це потрібно не тільки для того, аби Україна зберегла свою незалежність, а й для того, аби вона приєдналася до ЄС і НАТО. Перемога України надішле дуже важливе повідомлення решті світу та значно посприяє стримуванню інших потенційних агресорів.

Як [Ендрю Робертс і я] зазначаємо в нашій книжчі «Conflict: The Evolution of Warfare from 1945 to Ukraine», те, що відбувається в одній частині світу, часто відгукується в інших частинах світу. Тому забезпечення успіху України у війні є критично важливим для нас. Слава Україні!