Пітер Реддавей, який помер 29 липня 2024 року в США у віці 84 років, був чудовим прикладом найкращого в Британії. Видатний політолог, турботливий і надихаючий викладач. Він був принциповим, відданим і красномовним захисником прав людини в колишньому Радянському Союзі, коли дисиденти, які виступали проти московського тоталітаризму, були готові заплатити за це величезну ціну.
У Великій Британії в 1970-х і 80-х роках він був головним борцем за справу дисидентів і опозиціонерів у Радянському Союзі, викривав політично вмотивоване зловживання психіатрією в СРСР і захищав її жертв, а також привертав увагу до цих проблем у ЗМІ, на громадських заходах і у своїх наукових публікаціях.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Зосереджуючись переважно на російських демократичних силах, він підтримував неросійських борців за права людини та національні права. Він симпатизував українській справі ще тоді, коли багатьом його західним колегам-науковцям не було часу на «націоналістичних» противників радянсько-російського імперіалізму.
Я мав за честь знати Реддавея в той самий час, коли він був старшим викладачем у Лондонській школі економіки та політичних наук (LSE). Він був моїм керівником, коли я в аспірантурі працював над кандидатською дисертацією. Саме він і його колега, відомий професор Леонард Шапіро, прийняли мою на той час доволі нестандартну тезу щодо відновлення української національної самосвідомості у 1960-х роках.
Перш ніж вшанувати пам’ять цієї людини, її роль і спадщину, дозвольте мені нагадати основні факти про його життя та кар’єру.
Реддавей народився в Кембриджі у вересні 1939 року, саме коли коли спільний напад нацистсько-німецьких і радянських військ на Польщу запустив Другу світову війну. Його дід, Вільям Реддавей, був професором історії та директором відділу скандинавських досліджень у Кембриджському університеті, був обраний почесним доктором естонського Тартуського університету в 1932 році. Батько Пітера був професором економіки, також у Кембриджському університеті.
Згідно з інформацією, яку Реддавей надав американській Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень (ASEEES), він вперше зацікавився російськими та слов’янськими справами, коли вивчав російську мову як студент Кембриджського університету на початку 1960-х років і двічі приїздив з Британії до СРСР –у 1960 і 1961 рр.
Як він сказав: «Під час другої поїздки ми поїхали на південь від Москви до Чорного моря і особливо до Грузії, де ми провели п’ять днів і зрозуміли, наскільки сильно відрізняються грузини від росіян – з їхньою набагато давнішою культурою та зовсім іншою мовою. Меншою мірою те саме ми виявили в Україні».
Невдовзі Реддавей зробив власні остаточні висновки щодо Радянського Союзу. Він сказав ASEEES: «Ще на початку, в 1967 році, я почав вірити, що радянська система була побудована на слабкому фундаменті партійної диктатури та надзвичайної ідеологічної жорсткості і, отже, врешті-решт розвалиться. Це зайняло 24 роки… Я вважав, що ця радянська імперія почала розвалюватися в 1956 році, а потім у 1968 році й трималася лише на насиллі, і що настане остаточний крах усієї радянської системи».
Реддавей отримав ступінь бакалавра і ступінь магістра в Кембриджському університеті, а також дипломи Гарвардського та Московського університетів та LSE. Коли я став його студентом наприкінці 1975 року, він уже зарекомендував себе як провідний авторитет у питаннях радянського інакомислення завдяки своїй книзі «Росія без цензури: рух за права людини в СРСР», опублікованій у 1972 році.
Цей британський політолог був тісно пов’язаний із московськими правозахисниками, пов’язаними з Андрієм Сахаровим, які створювали підпільну «Хроніку поточних подій», що регулярно та всебічно повідомляла про ситуацію в Радянському Союзі. У Лондоні він підтримував тісний робочий зв’язок із радянським відділом у Міжнародному секретаріаті Amnesty International, а згодом із лондонським журналом Index on Censorship.
Як викладач Реддавей був ідеальним порадником, який підбадьорював і направляв. Він був надзвичайно розумним, відкритим, м’яким, але й надзвичайно чітким. Для молодого студента-початківця з родини українських біженців він став ідеальним прикладом для наслідування, починаючи від його спокійного, врівноваженого підходу як викладача до його манери публічних виступів і подачі. Щотижневі публічні семінари, які він проводив під час семестру, збирали найкращих спеціалістів і славилися своєю актуальністю та якістю обговорення.
Реддавей відкрив для мене чимало дверей, за що я завжди буду вдячний. Спочатку він узяв мене собі в помічники для перекладу з російської та редагування останніх видань «Хроніки подій». Коли мені пощастило з ВВС у 1978 році і мені дозволили записати програму про українських дисидентів, він без вагань узяв у ній участь і публічно говорив про недооцінене значення України.
Коли того ж року в Amnesty International відкрилася вакансія для дослідника Радянського Союзу, Реддавей порадив мені відкласти свою докторську дисертацію та скористатися з можливості. Так я і вчинив. Завдяки його підтримці я налагодив необхідні контакти й здобув досвід, що дозволило мені зробити успішну кар’єру в журналістиці, науковій та гуманітарній діяльності.
Реддавей був зразковою і надихаючою фігурою в лондонських і міжнародних колах, хорошим організатором і мотиватором. До своєї роботи на захист радянських дисидентів і особливо жертв політичного зловживання психіатрією він залучив драматурга Тома Стоппарда та багатьох провідних психіатрів, акторів і юристів. Йому однаково комфортно було брати участь в акціях і мітингах – чи то на столичній Трафальгарській площі, чи то у власній затишній квартирі.
У 1984 році, ставши постійним автором матеріалів про радянські справи для The Spectator, New Statesman, The Times, Observer та інших провідних британських видань, я залишив Лондон і став до роботи на Радіо Свобода в Мюнхені. Невдовзі після цього Реддавей переїхав до США, де працював директором Інституту передових російських досліджень Кеннана (1986–89).
Поява Михайла Горбачова як нового радянського лідера незабаром започаткувала нову еру. Ми всі зробили все можливе, щоб зрозуміти нові мінливі реалії, які зрештою призвели до розпаду СРСР у 1991 році.
Реддавей розповів ASEEES: «Після того, як це сталося в 1989-1991 роках, я вивчав перш за все нову країну, РРФСР, а також деякі інші нові держави, особливо Грузію, Україну, Естонію, Латвію та Литву. Згодом їм доводилося все більше і більше побоюватися Росії, оскільки Путін ставав більш націоналістичним та імперіалістичним, щоб відвернути увагу від власних економічних та інших внутрішніх негараздів».
З 1989 року й до виходу на пенсію у 2004 році він був професором політології в Університеті Джорджа Вашингтона, викладаючи курси з радянської та пострадянської історії. Потім він викладав у Школі міжнародних відносин Елліотта. Реддавей опублікував ще кілька книг, зокрема «Дисиденти: спогади про роботу з опором у Росії, 1960-1990» (2020).
Оскільки після 1991 року я більше не мав тісних зв’язків із Реддавеєм, я залишу іншим розповісти про другу половину його життя та кар’єри.
Досить сказати, що Пітера Реддавея згадуватимуть із захопленням і вдячністю всі ті, хто мав честь і задоволення знати його, особливо ті, кому він так безкорисливо допомагав.
