Виробництво сільськогосподарських машин в кількох кілометрах від кордону з Білоруссю? Цілком можливо! Переїхати з Маріуполя і перевезти свій бізнес з зони активних бойових дій прямо під кордон з недружньою державою і успішно розвиватися? Також! Але як? І чому тут? Kyiv Post вирушає подивитися на економічний прогрес у прикордонній зоні Чернігівської області.
Місто Славутич – наймолодше в Україні, розташоване в Чернігівській області в 100 милях від Києва. Його побудували на порожньому місці в кінці 1980-х для робітників Чорнобильської атомної електростанції, яких евакуювали з зони радіаційного зараження.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Знаходиться воно майже на самому кордоні з Білоруссю – звідси до річки Дніпро, що розділяє тут дві держави, лише кілька кілометрів.
Частина людей покинули місто одразу після закриття ЧАЕС, яка після аварії 1986 року ще продовжувала працювати до початку 2000-х. Втім, багато людей працювали на ній і надалі – будували нове Укриття над старим саркофагом і брали участь у виведенні станції з експлуатації. Та російське вторгнення 2022 року завдало удару й тут: міст, яким робітники станції перетинали Дніпро, був підірваний, і тепер, щоб дістатися туди, їм треба щодня долати більше 100 кілометрів, каже інженер Сергій Красиков.
«У мене два цехи – турбінний цех і цех експлуатації укриття. Станція живе, станція працює. Є свої складнощі по доставці персоналу на майданчик, умови проживання…. Поки справляємось. Не кожна людина витримує проїзд туди-сюди, 6 годин 130 кілометрів», – розповідає Красиков.
Прикордонний статус міста не лякає інших людей – навіть іноземців, таких, як Томас Карпентер. Цей ірландець заснував тут цілий завод із виробництва сільськогосподарської техніки ще кілька років тому, і Чернігівську область обрав не просто так.
« Я приїхав сюди ще у 2016-му, спершу не в Славутич, а в Козелець, щоб вирощувати картоплю. І ми продовжуємо це робити. Та головне – це зробити збирання картоплі в Україні більш механізованим», – каже Карпентер.
З давніх-давен в Україні картоплю збирали руками, і це не змінилося навіть у ХХ столітті - Радянський Союз мобілізовував на збирання картоплі солдатів, студентів і навіть вчителів. Головна проблема була в тому, що СРСР так і не навчився робити таку техніку, яка б акуратно збирала картоплю, не пошкоджуючи її. Томас вирішив заповнити цю прогалину.
« З прогресом, люди виїжджають в міста, або навіть в інші країни – на навчання чи роботу. Тобто, в селах залишається менше людей, щоб працювати з картоплею. А збирати її треба – і бажано, не пошкоджуючи. 2:20 Оскільки картопля зараз на світових ринках дорожчає, ви не продасте пошкоджену картоплю. P1050441 0:20 Тобто, це про те, як зберігати врожай. Якщо ви збираєте 40 тон з гектару і 50% псуєте при цьому, ви будете більшу частину врожаю продавати за копійки», – каже Карпентер.
Тут працюють більше 20 людей – усі місцеві, з Чернігова та Славутича. В цьому регіоні Карпентера привабило те, що тут багато технічних кадрів, які мають досвід роботи в Чорнобилі.
У виробника працюють усі цехи – металообробний, збірний, піскоструминний, малярний. Усі свої машини він, як інженер, конструює сам – як-от цю машину для посадки й збирання, яка коштує кілька тисяч доларів.
« Це власне комбайн. Я винайшов його, застосувавши всі знання за 30 років досвіду. Він зроблений простим, механічним, щоб підходив українським фермерам, бо тут не так багато доступу до високих технологій або високотехнологічних запчастин. А це важливо, бо фермер завжди працює в напруженні. Якщо станеться проблема під час робіт, у нього має бути можливість поремонтуватися прямо в полі, без довгих зволікань та очікувань Ми експортуємо, в тому числі до Ірландії, ось наприклад, три відвантаження будемо робити. Але головні наші клієнти – в Україні», – розповідає Карпентер.
Наприклад, зараз він спроєктував під замовника ось такий завод із обробки та пакування картоплі. Він з упевненістю каже, що може зробити тут що завгодно.Сусідства з Білоруссю він не боїться, вірить у ЗСУ та каже – українці мають більше вірити у себе.
« Я вірю, що армія нас захистить, і так, якщо вони матимуть більше озброєнь від США та Заходу, які мають їх надати, це буде їм цілком по силах. Я бачу великий потенціал в Україні, але Україна має сфокусуватись на тому, щоб повірити у себе, це важливо. Україна має багато талановитих і якісних фермерів, виробників, і ми маємо просто покращувати технічну складову, я не бачу проблеми», – впевнений Карпентер.
Та не один лише він розвиває тут виробництво. Промзона Славутича стала прихистком і для тих, хто переїжджає з охопленого війною Донбасу. Серед них – Марія Бубнова та її сім’я. Вона мала сімейний бізнес із виробництва консервованих продуктів харчування в Маріуполі, і їм вдалося виїхати з міста буквально під російськими бомбами. Росіяни знищили і її житло, і її завод.
«Все розколочене, вони ж не вміють працювати з обладнанням, росіяни та люди, які там з ними… Там все розгромлене», - розказує Бубнова.
У Славутичі вони почали нове життя. На грантові кошти вони відродили виробництво і тепер спеціалізуються на консервованих супах. Серед таких – сирний, вершковий, овочевий супи та знаменитий український борщ.
« Там лінія повністю овочева – чистка, нарізка йде. Оці два котла – тут вариться м’ясо. Щоб це був бульйон. Потім м’ясо дістається, відділяється від кісток, робиться нарізка. А далі оця вся краса – це дозування в кожен пакет, загружається, заливається бульйоном, запаюється. І йде не стерилізацію», – пояснює переселенка.
Працює це все так: овочі нарізуються і змішуються, окремо вариться м’ясо. Потім м’ясо рубиться, ділиться на порції і поступає в змішувач, де змішується з овочами. Врешті-решт, це все потім наповнює ось такі пакети, які роблять тут же на спеціальному обладнанні, яке також виготовляють в Україні.
«Автоматичне обладнання карусельного типу. Береться кожен пакет машинкою, розкривається, потім туди попадають овочі, потім заливається бульйоном і м’ясо додається і запаюється. Потім на терезах ми перевіряємо, щоб було 400 грам», – розказує Бубнова.
Наразі команда з більш ніж десяти людей виробляє тисячі таких пакетів. Їх замовляють звичайні українці, бо продукція довгого зберігання актуальна під час блекаутів. Бубнова каже, що вирішила переїхати в Славутич, бо це місто комфортне для життя і лише воно запропонувало необхідні умови для бізнесу. Тож тепер тут мешкає вся її сім’я.
« Ми писали – допоможіть знайти місто в Україні з такими характеристиками – 1,5 мегавата підключення по електриці, вода і так далі. Єдине місто, яке запропонувало нам такі умови – Славутич. Буквально за ручку нас водили – може оце приміщення, може оце», - каже Бубнова.
Мер Славутича Юрій Фомічов каже: це не просто примха, це спосіб врятувати місто і його населення від міграції. І частково залучення бізнесів і створення нових робочих місць дає свої плоди.
«Намагаємось продемонструвати свою відкритість, створити максимально сприятливі умови, мінімально бюрократизувати всі процеси. Славутич – ледь не єдине місто, де можна онлайн отримати дозвіл на рекламу та земляні роботи. Скорочуємо процедури, зменшуємо бюрократію В нас є якісь наші приміщення, які ми готові здавати в оренду, у нас є вільні площі, які ми готові надати. Вам не вистачає електроенергії? Давайте будемо щось думати, ми протягнемо вам мережі, інакше ми не виживемо!», – каже Фомічов.
До кінця війни ще далеко, та наші герої сповнені ентузіазму та готовності розвиватися далі.
«Ми тут живемо з минулого року, в серпні ми переїхали в Славутич. Мама моя, мама чоловіка, моя сестра, вся родина…. …. Ні, не страшно, я вірю в ЗСУ», – каже Бубнова.
«Думаю, уряд мав би надати малому бізнесу податкові пільги. Так робили багато країн, треба запустити економіку, вона потребує поштовху», – вважає Карпентер.
