Є важливий етап переосмислення будь-якої ситуації в нашому житті: вийти з неї. Ще з давніх-давен людство шукало відповіді на глибинні питання у природі. І мені дуже подобається аналогія з місяцем: Повний Місяць освітлює все у пітьмі. А Новий Місяць – це фаза, коли Місяця не видно взагалі. Він відсутній. Тотальна темрява, невідомість. До чого це я: іноді нам треба бути відсутнім, щоб повернутися з новими думками та новими, більш загостреними відчуттями. Чи віддалитися, вийти з контексту будь-чого, що ви хочете зрозуміти глибше. І відчути справжню цінність того, що було.
Для мене моя відсутність в Україні на 4 тижні дала дуже цікаві інсайти. Я була в Німеччині в компанії своїх рідних і друзів. Багато подорожувала. Мала час на роздуми та можливість прожити як українка за кордоном у колі біженців. Перше, що ти відчуваєш, коли перетинаєш український кордон – це дисонанс між психологічною атмосферою в нашій країні та в мирних країнах. Ти ніби виходиш із дуже щільної, міцної колективної психіки, яка керує масами людей. І от ти знову наодинці. Сам із собою. Десь далеко від дому.
По суті ти там ніхто – просто турист. Тебе ніхто не затягує у соціальні дискурси, конфлікти. Ти не перебуваєш серед людей, які постійно в контексті війни, від тебе нічого не вимагають. Тебе ніхто не чіпляє за те, що тобі болить, і не бентежить твою свідомість.
І от я в іншій країні серед людей без досвіду війни. Перше, що я відчула – свою повільність. Я важко перемикалася між постійними переїздами з готелю в готель, які на початку подорожі запланувала моя родина. Мені хотілося просто зупинитися. Отямитися, віддихатися. Я не готова була сприймати потужні емоції близьких мені людей. Хотілося чути менше слів. Хотілося спати.
Я відчула, наскільки проблеми моїх рідних у Німеччині не є проблемами для мене. І мене періодично дратували скарги на запізнення потягу чи зайву вагу. Тобто – в мене вже пробите дно мого емоційного сприйняття, я відчула свою емоційну тупість і жорсткість. Але намагалася вийти на якийсь спільний з усіма рівень через висловлювання моїх почуттів і гумор.
Стало очевидно, наскільки я почала знецінювати прості людські почуття. І тут я замислилась, яка це тотальна проблема у нашому суспільстві. Українці взяли за звичку порівнювати одне одного за шкалою страждань та випробовувань. Якщо ти не втратив на війні когось або чогось – не жалійся, як тобі важко. Якщо ти не був на війні – не жалійся на те, як важко тобі в цивільному житті. Якщо ти не несеш службу десь "на нулі" – ти взагалі не служиш, мазаний. А якщо ти з-за кордону щось скажеш про свої проблеми вимушеної еміграції – то взагалі тут ніхто чути тебе не хоче, бо в нас от справжні проблеми – обстріли, війна, похорони. Сидіть там і не жалійтеся, мовчіть. Але це тільки відштовхує від нас нормальних людей. І це не є здоровою поведінкою. Будь-яке ігнорування почуттів інших – це одне з найсильніших видів емоційного насилля. Його ще називають пасивним булінгом.
Спочатку мені треба було відчути своє особисте роздратування та егоїзм щодо моїх близьких у Німеччині, щоб побачити, як ми виглядаємо зі сторони. Помітивши в собі ці ознаки, я почала проговорювати з рідними мій стан і попередила, що це наслідки війни, що я хочу знайти спільну мову і мені потрібен час. Це нормально – ділитися своїми почуттями і йти назустріч один одному, бачити в собі те, чого ми не бачили раніше.
На третій день моєї подорожі моє тіло почало давати мені свої сигнали – розболівся зуб мудрості. Спочатку я не сприймала це серйозно. Потім почало боліти вухо, шия, і треба було визнати, що цей біль треба лікувати. До цього я часто чула від подруг, що коли вони виїжджають кудись за кордон трохи відпочити, часто тіло починає сигналізувати про слабкі місця. І ми замість відпочинку хворіємо. То усвідомте, наскільки ми вже запаковані, щільні, затиснуті, тупі, що не чуємо власний організм, його больові точки.
До чого це я: згадаймо про те, як важливо вийти з ситуації чи вимкнутися з неї повністю. Стати Новим Місяцем – тобто ви повернетесь, але зараз вас повністю немає. В нашому суспільстві дуже важливо постійно сяяти, віддавати, бути на максимумі, бути успішним, ресурсним, ефективним. Але де є вдих, є й видих. Ми маємо свої рамки та ліміти, які важливо враховувати.
І зараз у мене відчуття, що наше суспільство масово видихає. Відпускає все непотрібне – все, що вже не працює, що не є для нас актуальним. Логічно, що є масове роздратування, розчарування, біль. Та це все лише етап перед новим циклом. Ми всі набираємось ресурсу. Кожен намагається знайти нові сенси для себе. Та в більшості вони для нас українців збігаються, бо в нас одна на всіх доля. Тому зараз так важливо говорити про культуру пам’яті загиблих хлопців і дівчат. Тому важливо критикувати наші помилки у керівництві та командуванні. Тому важливо знайти нову мотивацію для кожного з нас, знайти напрямок руху до наших спільних цілей задля перемоги України.
Світ не зупинився. Світ і далі живе мирним життям, розважається, байдикує, робить легковажні вчинки, сумнівається в чомусь, виглядає не таким ефективним, поверхневим, вальяжним. Бо це – їхня розкіш мирного життя. Бути розслабленими й бути у достатку можливостей. В нас такої розкоші зараз поки немає, але головне пам’ятати, що ми до неї все одно дійдемо – ми також такими були і такими будемо після війни.
Ця поїздка подарувала мені дві цінні речі: я відчула, наскільки я щаслива бути українкою в цей важкий час, і що не бачу себе на своєму місці ніде у світі. Друга цінна річ – мирне життя існує. Воно нікуди не зникло. Люди так само намагаються нас зрозуміти й допомогти хто як може. Або не може допомогти, бо в них своє життя. Це вже не важливо – важливо розуміти, що нам потрібно перестати знецінювати мирне життя, за яке ми зараз боремося з ворогом.
