Триденний фестиваль високого мистецтва Kyiv Art Sessions, на якому будуть представлені українське візуальне мистецтво, музика та кіно з публічними обговореннями, відбудеться 28-30 червня 2024 року в Old Sessions House у Лондоні.
Організатори - культурний центр Дом Майстер Клас і благодійна організація Art Shield. Мета фестивалю — популяризувати українське високе мистецтво у Великій Британії — країні, яка є справжньою партнеркою України в нинішньому екзистенційному протистоянні добра і зла.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Особливою родзинкою програми фестивалю є ексклюзивна виставка знакової фігури в історії українського сучасного мистецтва, українського авангарду — Олександра Дубовика. В експозиції будуть представлені роботи художника, написані у 2022-2024 рр., зокрема твір «Постулат», який прикрасив афішу лондонського фестивалю.
Олександр Дубовик – невтомний амбасадор української культури. Художник-філософ, спадщина якого належить до європейської художньої традиції, розповів про свою філософію, про своє коріння, про сьогодення та майбутнє України та людства від першої особи спеціально для Kyiv Post.
Олександра Дубовик про батьків
Мій батько Михайло Дубовик назвав мене на честь свого друга Олександра Довженка. Тато входив до відомого літоб’єднання «Плуг».
Незадовго до Другої світової війни його поезії видали з передмовою Максима Рильського. Я добре пам’ятав, що ходив до україномовного садочка, а потім до української школи. Вдома батьки розмовляли виключно українською мовою.
У 1941 році дуже хворого батька репресували. Мені тоді було 10 років, я став сином так званого «ворога народу». І тоді ще зовсім дитиною зрозумів, що моє подальше життя буде під загрозою. Якщо мені щось і давалося за радянських часів, то все в останню чергу. А коли надумав вступити до інституту, то мав бути одним із найкращих.
Моя мама була педагогом, професором Київського педагогічного інституту. Мама не дуже хотіла мені розповідати про деталі минулого. Ми з нею виживали.
Про творчі трансформації
Я здобув класичну академічну освіту. У середині 50–х років, коли був студентом київського Художнього інституту, нас суворо муштрували. По закінченні інституту я вийшов реалістом. Проте з середини 60-х зі мною почали відбуватися серйозні трансформації… Я зажадав отримувати чисту радість від творчості. З кінця 60-х мої роботи перестали брати на виставки, і це тривало кілька десятиліть. Так мені судилося зосередитися на тому, що вважав важливим саме для себе. Це був дуже важкий, виснажливий, але водночас надзвичайно плідний період. Я жадібно відкривав для себе інформацію про те, що відбувається у сучасному художньому світі, займався самоосвітою, у Голосіївській бібліотеці іноземної літератури знайшов американські, японські, швейцарські, англійські, італійські мистецькі журнали ... Так, долаючи радянські інформаційні блокади, я складав уявлення про актуальний мистецький процес. Коли з'явився мій «букет», а слідом за ним інші мої знаки, я зрозумів, що все вже знав, передчував...
Про живопис, що не горить
Я намагався спалити свої роботи. Однак … це не було акцією протесту. У середині 80‑х, коли переїжджав з майстерні на території Києво-Печерської Лаври до іншої майстерні на Оболонь, я розгублено стояв перед численними полотнами, які треба було пакувати, невідомо де зберігати… Я просто впав у відчай від того, що треба знову кудись тягнути все це. (Усміхається.). Тоді взяв та склав їх у піраміду у дворі майстерень та підпалив. Але втрутилися квантові справи (усміхається.): зненацька з'явилася моя дружина Іра, яка вихопила їх з вогню. Вона ніколи в цей час не приходила... Мине час, буду мандрувати світом, мої картини знайдуть своє місце у колекціях топових музеїв… Чи думав я про такі речі тоді, коли кидав у вогонь свої полотна на території Лаври?
Про Україну
Для України все, що відбувається нині, — і виклик, і фантастична можливість. Ми побачили себе не мурашками малесенькими, а власниками своєї долі. Наш алфавіт, наше мистецтво, наш спосіб бачення… Я думаю, Україна пройде цей іспит, і на нас чекає велике майбутнє. І це майбутнє прийде.
Ставлення до України змінюється, Україна нарешті починає думати про себе як індивідуальність. Ми зібрали понад сто країн (Глобальний саміт миру в Швейцарії 15-16 червня 2024 року — ред.) — це диво. Ми не усвідомлюємо, що це диво! І бачу величезне значення всього цього. Ми живемо у драматичному часовому зламі. І ми не знаємо, як і що відбудеться завтра. Але те, що відбулося, нікуди не дінеться, це вже пам‘ять історії, пам‘ять народу, кожного з нас про те, що ми можемо, що ми живі й керуємо своїм життям. У нас народжуються й повинні народжуватися великі ідеї, які б відповідали часу. Як, наприклад, мій маніфест «Білий букет» (такі маніфести з‘являлися на початку ХХ століття, потім традицію втратили).
Про «Букет»
Філософія «Білого букету» — це ідея єдності, яка існувала завжди, але вона змінювалася, приймала різні форми. «Білий букет» — досвід спіклування зі світом. Букет — це символ гармонії, цілісності, охоронна грамота людства. Це перша універсальна ідея. «Білий букет» — це світ у процесі творення, а не руйнації. «Білий букет» як один із символів українського духу, української ідеї. Як символ нинішньої цивілізації в часи її переходу в іншу парадигму. «Білий букет» — символ Духовності та позачасових цінностей.
(Символ «Букет» подарував назву фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. І «Букет» буде присутній у соло-виставці Дубовика в Лондоні — ред.)
Про Постулат як символ лондонського фестивалю
Постулат — це програма, свого роду мандала бачення світу, де поєднуються речі конкретні й трансцедентні. Три основні знаки, присутні на афіші, три позиції: енергія, людина й трансцедентність. Ці три блоки бунтують, тривожать і доповнюють одне одного. Мистецтво, якщо ідея глибока й хороша, звертається до почуттів людини, до Всесвіту. Отже, Постулат звертається до кожного й людства взагалі.
P.S. За лінком програма фестивалю Kyiv Art Session in Old Session House, що відбудеться 28-30 червня у Лондоні.
Вхід на перший день фестивалю за попередньою реєстрацією.
Вхід на другий та третій день — вільний!
