Херсон – великий обласний центр на півдні України. Розташований практично в самому гирлі Дніпра, він є воротами південних областей української держави. До повномасштабного вторгнення його населення складало понад 300 000 людей. Це був єдиний обласний центр, який російська армія змогла захопити, але оскільки сам Херсон розташований на правому – протилежному березі Дніпра, становище російських військ було невигідним.
Під тиском українських сил та постійними обстрілами мостів через Дніпро в своєму тилу підрозділи російської армії залишали один за одним населені пункти регіону, поки врешті-решт у листопаді 2022 року окупанти не залишили сам Херсон, що стало для України важливою перемогою.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Втім, російські війська змогли закріпитися на лівому березі Дніпра в лічених кілометрах від Херсона і відтоді вже півтора року обстрілюють місто з усіх видів артилерії та РСЗВ та бомбардують із авіації. В місті щодня лунають вибухи, є поранені, а почасти й загиблі.
Kyiv Post вирушає до фронтового міста, щоб побачити, як люди виживають в умовах постійних обстрілів.
Прямо на в’їзді кидається в очі контраст із тим, як Херсон виглядав до повномасштабного вторгнення – набагато менше людей на вулицях, менше машин.
Це й не дивно – скрізь навколо чутно прильоти ворожих снарядів. Часто по місту б’ють ракетами з літаків та реактивних систем залпового вогню. Так, у ніч перед нашим прибуттям сюди російські ракети знищили великий супермаркет будівельних матеріалів. Це сталося вночі, і просто пощастило, що ніхто не загинув.
Але так щастить не завжди. В місті та області майже кожного дня є поранені та загиблі. Проблема в тому, що місто розташоване впритул до лінії фронту, і на відміну від інших міст, які в глибшому тилу, сюди дістає ворожа артилерія, а снаряд долітає за лічені секунди.
Анастасія Рибальченко – волонтерка, яка допомагає переселенцям з окупованих територій, каже, що це нова реальність, де ти можеш загинути кожної миті.
«Жити під обстрілами важко, тому що в один момент ти є, а в наступний – тебе вже немає, і ти від цього не захищений. Більш дальні міста мають бодай якийсь час до прильоту ракети, щоб сховатися в сховище. Тут такого немає…. Буває, ми проїжджаємо через село, а потім нам дзвонять – а туди три КАБи вже прилетіло», – каже волонтерка.
Найважчою є робота місцевих рятувальників. Один із них, Іван Гавриляк, начальник зміни ОКЦ ГУ ДСНС України в Херсонській області, майор служби цивільного захисту, розповідає нам, що за останній час загинули кілька його колег, десятки – поранені.
«Всім страшно, але людям потрібно ж допомагати. Тому стараємось знаходити золоту середину. Коли знаємо, що може бути повторний обстріл, ми моніторимо ситуацію, і якщо треба, ми відвозимо людей від цього місця на кілька хвилин. Якщо обстріл пройшов, то повертаємося і гасимо далі… Якщо вдень більш-менш буває затишшя, але це не кожний день, це все залежить від погоди. Якщо трішки пасмурно, як зараз, то ті самі БПЛА не літають, і обстріли бувають, але не так часто. Обстріли часто починаються з вечора і можуть тривати всю ніч», – каже офіцер.
За його словами, снаряди спричиняють вкрай важкі руйнування, і їх дуже багато. Він не бачить жодної логіки в хаотичних артилерійських обстрілах житлових кварталів Херсона.
«Це терор мирного населення, я вважаю. Може одночасно горіти 3-4-5-6 будинків. Ну і людське горе, це важко. Плюс значно більше поранених, часто доводиться їх деблокувати. Коли були прильоти КАБів, і ми мало того, що гасили пожежу в центрі міста, ми виламували вікна і двері, які були заблоковані від вибуху, щоб витягти людей з квартир… Найважче – бачити все це людське горе, страждання, руйнування. Це моє рідне місто і воно стирається з лиця землі», – каже рятувальник.
Звуки прильотів чутно постійно, хоч вони й далеко. Де-не-де видно руйнування від обстрілів. Це вкрай нервує, пересуватися без бронежилета містом не хочеться. А от херсонців це вже не лякає – вони спокійно ходять вулицями, їздять у транспорті.
Це здається дивним, але, як каже журналіст і активіст Сергій Нікітенко, який, як корінний херсонець, знає про місто все, це спосіб подолання стресу, адаптації.
« По-перше, всі 60 000 населення, які зараз є в Херсоні, просто не можуть носити бронежилет. Люди звикають, звикають до всього.
- Тобі не страшно, що може прилетіти?
Страшно, але звикаєш все одно, це питання звички».
Російська пропаганда постійно бреше, що хаотичні обстріли міста нібито спрямовані на воєнні об’єкти, але Нікітенко, який бачить усе на власні очі, вважає, що росіяни просто не можуть дозволити Херсону процвітати після звільнення від окупації та роблять усе, щоб люди його покинули.
«Я думаю, це у них образа. Образа на херсонців, які їх не сприйняли, не полюбили окупантів цих російських. І тим паче – мирний процвітаючий Херсон – це було б для них провалом», – стверджує Нікітенко.
Та люди – навпаки – повертаються сюди. Хтось втомився жити по чужих людях, хтось переймається своїм майном, залишеним тут, хтось принципово не хоче полишати своє місто.
«Десь у січні 2023 року, після деокупації міста, людей було дуже мало, на вулицях нікого нема, а зараз на вулицях є люди, люди повертаються. Бо тут їхнє житло, їхня власність, не треба платити десь оренду за житло. І чим далі, тим більше», пояснює журналіст.
І жителі Херсону дійсно не піддаються на російський терор. Мало того, що вони повертаються до міста, вони відроджують свої бізнеси або відкривають нові. Як-от, наприклад, Олександр Власов, який повернув до ладу свою пекарню. В ній він робить усе і швидко, і смачно.
«Ось, у нас в цьому залі є пекарня, робиться піца, бургери, круасани – все, починаючи від хот-догів «Савич», київські хот-доги, які нам завезли в Херсон, круасани з начинкою, хамон, червона риба, курка, хліб, 15 видів. До початку війни у нас було до 5 точок – сімейний бізнес, перша пекарня відкритого типу, було дві на лівому березі – Олешки і Копані. Коли почалась війна, ми закрились на лівому березі, вивезли обладнання», – згадує Власов.
Людям тут подобається – для відвідувачів це можливість просто на якийсь час забути про лінію фронту, яка зовсім поруч, і пожити нормальним, довоєнним життям.
«Дуже люблю піцу, і люблю тому, що можна замовити не лише цілу, як додому, а шматочок на сніданок або ланч. Страшно, коли поряд гучне щось – приліт, виліт, або десь недалеко – ти здригаєшся. А так ні», – каже Лариса.
Тут освоїли не лише європейську, а ще й азійську кухню. Хлопець, який на наших очах майстерно загортає суші, каже, що щасливий, що може хоч трохи розрадити людей посеред обстрілів.
«Страшно, ну а как по-другому? Пацанам в окопах еще страшнее! А мы – просто кормим людей, приносим им капельку счастья», – говорить Артем.
До обстрілів персонал ставиться філософськи – Олександр спокійно показує нам уламки, які долетіли до пекарні.
Влучання було зовсім поряд, у сусідньому дворі. Але сусідній двір за херсонськими мірками – це вже далеко.
«Цей район зараз не страждає, в це перехрестя майже не прилітало. В сусідній будинок прилітало, осколки до нас прилітали, але прямо сюди – ні», – каже він.
Для того, щоб убезпечити місто, треба відігнати російські війська подалі від берегової лінії Дніпра. Загалом перспективи міста наразі, поки протилежний берег окупований російською армією, виглядають дуже невтішними. Великі заводи й торгівельні центри – зруйновані. Автосалони ще з часів окупації стоять порожні, адже ніхто не хоче везти автівки на лінію фронту.
Порт – головна частина Херсона – не працює, бо знаходиться прямо на лінії вогню. В місті розбиті автозаправки й дуже багато будинків. Та наших героїв, як і їхніх сусідів-містян, це не лякає, вони готові до останнього стояти в своєму місті, щоб не бути втікачами.
«Я хочу працювати в Херсоні. Це моє місто, воно подобається мені, я повернувся сюди з-за кордону після початку повномасштабної війни. Я був за кордоном, і приїхав, поновився тут на службі», – каже рятувальник.
«За три роки хочеться жити життям, як живуть зараз в Києві або Львові. Люди дуже зморені морально, це важко витримати, але поки ми тримаємось», – каже Анастасія.
«Це все повністю я збудував разом із дружиною, відкривали своїми руками. Тут була трава, ми все робили з нуля, і полишити це я не можу, це не мій принцип», – наголошує Власов.
