Віктор Некрасов з'явився на світ 17 червня 1911 р. на Володимирській, 4. Він пишався, що народився зовсім поряд із тим місцем, де колись стояв палац князя Володимира. Дитинство Некрасова, якого близькі пестливо називали Бубликом, пройшло у Лозанні та Парижі, де його мати Зінаїда Миколаївна працювала лікаркою у шпиталі. Батько майбутнього письменника був бухгалтером.
Перші свої слова маленький Вік сказав французькою. Родина Некрасових жила поряд із Луначарськими та Ульяновими. Разом вони їздили в Альпи. Мати Некрасова лікувала Надію Крупську, Тошу Луначарського. Окрім матері, Віку виховувала нянька-бретонка, Сесіль. Пізніше разом із старшим братом Миколою Вік навчався у російській школі Парижа. Під час Першої світової мати майбутнього письменника продовжувала працювати у шпиталі. А його старшого брата вбили під час громадянської війни.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Окрім літератури, Віктор завжди захоплювався архітектурою. Вищу освіту він здобув у Київському будівельному інституті. Одночасно з цим Некрасов навчався у студії при театрі російської драми. Вік із друзями часто збиралися на Трьохсвятительській, у Серьоги Доманського, де при свічках читали одне одному свої конгеніальні опуси. А після отримання диплому Некрасов обрав долю бродячого актора у напівлегальному театрі.
З театром він об`їхав майже всю Україну, а потім почав працювати у Театрі Червоної Армії в Ростові-на-Дону. Коли розпочалася війна з Німеччиною, 30-річний інтелігент відмовився від броні й пішов на фронт. Там Некрасов був інженером і заступником командира саперного батальйону. Спочатку був харківський наступ, потім кривавий відступ. З усіх своїх нагород він особливо цінував медаль “За оборону Сталінграда”.
1943 року у битві за Донецьк 32-літній Некрасов був поранений у ліве стегно й пах, що зробило його інвалідом і позбавило чоловічої снаги. Після лікування у шпиталі в Баку, короткі 10 днів він провів у мами в Києві, і знову повернувся на фронт. 24 липня 1944 року в Любліні, у Польщі, він захопив цінний трофей – пиво. Щедро пригостив танкістів, а сам не встиг скуштувати: кинувся з пістолетом в атаку. Й одержав кулю снайпера у праву руку. Куля зачепила нерв, і руку паралізувало.
У київському окружному шпиталі лікар радив: «Треба пальці привчати до рухів. Маєте кохану дівчину? Пишіть їй листи щоденно!» Він гірко думав: яка там дівчина! Й почав Вік виливати на папір свої спогади про війну. Згодом капітан Некрасов, інвалід ІІ групи, демобілізувався, повернувся додому й почав працювати журналістом.
Він часто ходив у гості до Сергія та Іри Доманських на Саксаганського, 32, де у старовинному «вольтерівському» кріслі біля вікна писав свій перший твір, який тоді ще називався «На краю землі». А 1946 року надрукував це як повість «В окопах Сталінграда», в якій жодного разу не згадав про комуністичну партію й присвятив лише три рядки «вождю народів».
Після публікації автора заочно прийняли до Спілки письменників, але генсек СП О.Фадєєв вважав, що хоча твір правдивий і написаний людиною, яка є реальним учасником війни, це лише погляд із окопів, й далі свого бруствера автор, мовляв, не бачить. Тому Фадєєв викреслив прізвище Некрасова зі списку представлених до Сталінської премії. Але сам «вождь народів» подбав про те, аби Некрасов отримав премію, і гроші ці пішли переважно на інвалідні візки. Повість «В окопах Сталінграда» стала першим не «сиропним» твором про війну, вона перевидавалась 130 разів, перекладена на 36 мов і лягла в основу сценарію фільму «Солдати».
Віктор Платонович завжди називав речі своїми іменами, не боявся поставити підпис під листами на захист заґратованих друзів: Глузмана, Плюща, Мороза.
На початку 1962 року письменник побував у Італії, США і його дорожні нариси під назвою «По обидва боки океану» не подавали читачеві образ «капіталістичного» ворога. Сам генсек Хрущов із трибуни заявив, що Некрасов продався Заходу. І почали запопадливі критики строчити фейлетони, розстрілюючи колегу: «З окопів Сталінграда в окопи ворога», «Турист із тростинкою», «Некрасов у Києві - це Сахаров у Москві». Особливо старався О. Корнійчук.
На одному зібранні, сидячи у президії, Корнійчук закинув «абстракціоністу» Некрасову: «Що це ви задумали помирити нас із капіталістами? Ви з якого фронту сюди потрапили?» «Зі Сталінградського, - спокійно відповів Віктор Платонович. - А ви з якого, Олександре Євдокимовичу?»
Попереду були 10 років цькування, а Віктор Некрасов був на цій війні солдатом у останньому окопі. І він відступив: «Я – комуніст, двадцять років, як я вступив у партію». Друзі казали: «Вийди на трибуну, визнай помилки, легше буде! Тоді, в 43-му, у вогні Сталінграда, я вірив, що борюсь за свободу. Де вона, свобода?» І далі говорив про друзів, які опинилися в таборах за своє прагнення до свободи.
Журналіст Некрасов виступив проти плану побудови стадіону на місці Бабиного Яру, підтримував необхідність увічнення пам'яті жертв фашизму. 1966 року він першим написав про будинок Турбіних, про необхідність збереження Замку Ричарда Левине Серце. Тоді ж з`явилися його статті на захист української культури. 1969 – нова персональна партійна справа проти Некрасова за лист на захист В. Чорновола та виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.
1971 року його виключили із Спілки письменників України. У цю чорну смугу життя Некрасов намагався втамувати душевний біль алкоголем, навіть важко сказати, чого не пив Некрасов. Нерідко гроші на спиртне йому позичала акторка Надія Нік-Калнишевська – праонука останнього козацького отамана. Пройдуть роки, і пані Надія отримає посилку із значною сумою в доларах і запискою: «Повертаю боржок». 19 вересня 1972 року партком Спілки письменників виключив Некрасова із Компартії. Віктор Платонович оскаржив це у Ленінському райкомі Києва.
17 січня 1974 року о шостій ранку до квартири № 10 будинку № 15 на Хрещатику прийшли дев`ятеро людей. Пред`явили ордер, посвідчення і 42 години робили обшук. Ввічливо вибачались і почали переглядати приватні листи. Запитували: «Дозвольте?», і знімали картини зі стін. Обшукували всіх, хто приходив до квартири. Жінок коректно запрошували до ванної кімнати, де співробітниця КДБ пропонувала їм зняти увесь одяг, заставляла присісти.
До самої своєї смерті Віктор Платонович так і не дізнався, що вони тоді шукали. А їм потрібна була незавершена стаття про Івана Дзюбу та його твір «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Більш законослухняної людини, ніж я, Пан Бог просто ніколи не створював», - обурювався Некрасов, - «а вони обшукують, наче це шпигунська явка, а не квартира письменника». Один із кагебешників відповів на це, що «в нас люди й за менше сидять».
Він не хотів сидіти, тому 10 червня 1974 Віктор Некрасов подав документи для поїздки до Швейцарії на три місяці. У вересні отримав дозвіл на виїзд за кордон. Виклик до Швейцарії Віктору Некрасову оформив його рідний дядько Микола Ульянов.
Зі смертю мами ніщо не тримало Некрасова в цій країні. 11 вересня він записав: «Загояться рани, віддихаюсь і повернусь». Під час обшуку загубилося посвідчення на медаль «За оборону Сталінграда», а провезти медаль без посвідчення не дозволяли. Тоді він узяв свою повість, приколов до неї медаль і запитав: «Це посвідчення підходить?»
«Підходить», - почув у відповідь.
12 вересня 1974 Віктор Платонович з дружиною Галиною Базій та собакою Джулькою виїхав з Києва до Цюріха. У Києві від близького друга емігранта Гелія Снєгирьова вимагали виступити із засудженням вчинку Некрасова. Гелій відмовився, і це призвело до трагічного фіналу.
Некрасова позбавили радянського громадянства «за діяльність, несумісну з високим званням громадянина СРСР». В останні роки він мешкав у Парижі в крихітній квартирі на площі Кеннеді разом із дружиною й пасинком Віктором Кондиревим. За допомогою друзів влаштувався працювати на радіо “Свобода”. Його зробили офіцером іноземного легіону по кафедрі мистецтва й нагородили медаллю. Він товаришував із старими емігрантами, адже завжди радів парі вільних вух.
Некрасов був світлою, сердечною, врівноваженою людиною, яка відзначалася високою культурою й душевним тактом. Він не був безгрішним (як усі ми), мав свої "заскоки", але Вік був могутнім культурним центром Парижа, його слово - куля, що проходила крізь серце. Усамітнившись за столиком паризької кав`ярні, Вік приймав ритуальні "окопні" сто грамів і писав. Так народилися ностальгічні спогади Некрасова про Київ, його архітектуру, історію – «Записки роззяви». Про долю третьої хвилі еміграції Некрасов написав «Маленьку сумну повість».
На 76-му році життя Віктор Некрасов зліг. Свого друга, лікаря-анестезіолога, Віктор Платонович попросив: “Коли почну падати, зроби, щоб я спокійно заснув”. Напевно, він міг би ще протягнути 3-4 місяці, коли товариш узяв на себе смертельну відповідальність. 3 вересня 1987 року Віетор Некрасов помер у Парижі від раку легенів.
Киянин, кавалер ордену "Почесного легіону" упокоївся на ціинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем, неподалік могил Івана Буніна, Сержа Лифаря та Рудольфа Нурієва.
