Складні відчуття охоплюють, коли знову опиняєшся у Бучі. На вулиці Яблунській, яка стала місцем трагедії в березні 2022 року, росіяни вбили кілька десятків мирних мешканців міста. На цьому перехресті лежали тіла багатьох убитих. З того часу багато що тут змінилося, багато що було відремонтовано, відбувано або побудовано заново. Але що відчувають ті, хто пережив у лютому та березні 2022 року російську окупацію?
Детально про все - в репортажі KyivPost. Текстову версію читайте нижче
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Зараз навколишні вулиці важко впізнати. Так вони виглядали два роки тому, коли українська армія звільнила Бучу. На вулиці Яблунській лежали тіла вбитих людей, а вулиця Вокзальна була переповнена знищеною ворожою технікою.
Новий український дрон може вдарити по Москві − Bild
Тепер тут все інакше.
Перехрестя відремонтували, зробили новий круг, відремонтували також найближчі паркани й будівлі, відновили дорожнє покриття.
Але місцеві все пам’яють. Сліди масових вбивств у невеликому місті, розташованому за 15 кілометрів від Києва, збереглися донині. Це сліди від куль у дворі Бази комплектації.
Вони нагадують про моторошну сторінку окупації Бучі – розстріл окупантами на цьому місці вісьмох чоловіків – тепер тут створили стихійний меморіал на вшанування їхньої пам’яті .
Всього в Бучі було вбито кілька сотень людей. Бучани розповідають, що окупанти стріляли навіть по звичайних перехожих. Так загинув друг Сергія Желудкова.
«Він вийшов перекурити, а рашисти їхали на БМП, і їхній комиандир махнув рукою, щоб зайшов, а той махнув рукою - що ти, мовляв, хочеш? І його застрелили…. Прямо на вулиці», - розповів Желудков.
Мешканці вулиці Яблунської, які пережили окупацію, згадують - вони чули, як розстрілювали їхніх сусідів. У кожній родині був хтось із друзів чи родичів, кого вбили російські військові. Вони вбивали навіть тих, хто просто намагався надати допомогу місцевим, які опинилися в окупації без їжі, води, електрики, зв’язку, опалення. Як, наприклад, Тетяна Чорногорець.
«Чоловік був в окупації, допомагав, дуже допомагав тим, хто сиділи там в підвалах, і ігнорував, що вони його попереджали, і його розстріляли… За те, що не слухався їх! Їздив за водою, допомагав, ліки, їжу, він це все в подвали носив, його попереджали, чого він їздив, а він казав – це моя країна, я буду їздити по ній, як мені захочеться. Олег Клімцов його звали, його так і розстріляли біля машини», - каже жінка.
Тетяна Чорногорець живе на вулиці Яблунській вже багато десятиліть. Коли російські окупанти заїхали до Бучі, вони знесли паркан, запаркували техніку біля дому й оселилися в її домі. А вона з невісткою та сином змушені були жити у підвалі.
«Двічі нас виводили на розстріл… ….. Вони питали у мене: «Де Зеленський?». Вибачте, а звідки я знаю, де Зеленський, я йому мама, чи що? Вони казали: «Вы все знаете, вы подлые, вы твари, вы украинцы, вы фашисты, вы наших убиваете на Донбассе»… Н,у це ж не ми до вас прийшли на Донбас, це ж ви до нас прийшли! Це були росіяни, буряти, і один був кадировець. Він зайшов у хату, їжу виніс, а бурят питає: «А что с ними делать?», а той: «В расход!», - і пішов за хату», - згадує жінка.
Від розстрілу їх врятувало лише те, що окупанти були дуже зайняті пограбуням їхньої хати. Коли прибуло командування, розстріл відмінили і навіть дозволили жити в сусідів. Та мешканці Бучі не хотіли віддавати рідне місто окупантам без бою. Багато хто з них доєднався до тероборони, згадує режисер, автор фільму «Гіркі жнива» Річард Бачинський, який до війни жив у Бучі вже багато років.
«Ми бачили бої, які йшли неподалік, і вони підбиралися все ближче до міста. Потім мости підірвали, і ми опинилися в пастці. У нас не було машини, і це добре, бо нас би точно розстріляли, бо багато людей намагалися так втікати і були розстріляні на трасі росіянами. Однак люди пручалися. Вони були тут, Варта Бучі, тероборона місцева, було їх десь 15 чоловіків, волонтери, у нас не було багато чого, не було чим стріляти… Один із моїх друзів, Петро, колишній полковник, жбурнув коктейль молотова в перший російський БТР, який виїжджав на вулицю, і спалив його», - каже режисер.
Розлючені опором бучанців окупанти стріляли в усі боки, каже Річард. Саме тоді вони вразили броньовану машину часів війни в Афганістані, яка стояла в парку як пам’ятник.
«Через дорогу ви бачите цей БРДМ, його розстріляли росіяни, думаючи, що це бойова машина ЗСУ. Ви бачили це в Ютубі. Абсолютно скажені! Але він вцілів, як бачите! Охоронець магазину, з яким я був знайомий, він знав мене, я його, він знав, як мене звуть, я часто туди заходив, його застрелили. Він намагався з іншими втекти, у нього не вийшло, вони застрелили його в спину. Ще один – таксист Василь, я добре його знав, його машину розстріляли тут на парковці з БТРа. Він згорів у машині, а його пасажир вцілів і втік. Поряд міною вбили ще одну молоду жінку», - згадує він.
На цьому окупанти не зупинилися і обстріляли зокрема, навколишні будинки, в тому числі й будинок самого режисера.
«Вони стріляли з ВОГів, з усіх видів артилерії, частина будівлі була поруйнована, вікон не було, Макдональдс був розгромлений, снайпер обстріляв наш будинок також. Один із російських танків зупинився прямо навпроти мого вікна й підняв гармату. Я подумав – чорт, він мене помітив, і я кинувся в інший кінець квартири», - згадує Річард.
Річард показує нам на меморіальних плакатах своїх загиблих друзів-бучан, яких він знав особисто - Володимира Ковальського та Ігоря Дядьківського.
«Володимир. Він воював з двома протезами. Він повернувся ще до 2022-го з Добнасу, з АТО, ми потоваришували. Він взяв до рук зброю і загинув. Справжній герой. А Ігор… Ми зналися ще з часів Майдану. Він взяв «Іглу» і сказав: «Я нікуди звідси не піду, я відповідаю за своє місто». І коли почалися бої за Бучу, він уразив один з ворожих танків. Потім вони взяли його в полон, зв’язали йому руки за спиною і вистрелили в потилицю», - згадує режисер.
Він каже – найважче в перші дні окупації було дістати на всіх мешканців будинку їжу, доводилося акуратно «чистити» навколишні покинуті магазини. До окупантів звертатися боялися, бо ті могли просто застрелити.
«Коли я востаннє брав із Макдональдса їжу й грузив її у мішок, вийшли двоє росіян з автоматами й помітили мене. Я побіг швидко, як міг, забіг за ріг будинку. Якби я встиг забігти у двір, тоді вони, якби побігли за будинок, побачили б шість різних дверей, і не знали, куди б я побіг. І я біг, як тільки міг, і я відчув смерть поряд. Але я зміг, я добіг і доніс припаси!», - каже Річард.
Окупанти зайняли навколишні села, в тому числі котеджні мікрорайони мідл-класу. Віра Гойчук, лікарка, не встигла виїхати з містечка Ворзель з дітьми, у її двір прилетіло кілька мін, а потім - заїхали російські солдати.
«Він питає: «Чого нас окупантами називають?» Я кажу: «Ну подивись, я мала 24 лютого завезти дітей до школи, їхати у клініку до пацієнтів. І подивись. Я стою тут, будинку нема, світла нема, ходити заборонено, бо снайпера, я у пов’язці, кожен з вас може вбити мене, скривдити, згвалтувати, і хто ви після цього?» - Він подумав і каже: Ну, да», - згадує Гойчук.
Це її фото часів окупації. Ось такі білі пов’язки російські солдати змушували носити всіх.
«Вони сказали – одягніть білу пов’язку, це значить, що ми вас перевірили і вас не пристрелять. А в мене була асоціація, що це концтабір, і я «оглохла». Мені перший раз сказали, а потім підійшов до мене хлопець, років 20, орок, підійшов з автоматом і каже: «Будь-ласка, вдягніть, ми нормальні, але там (і показує на Стєклозаводську (вулиця у Бучі) - повні відморозки. Якщо вони побачать цивільну людину без пов’язки, вони застрелять». І тоді я вдягала, і я, і діти і тато, - твердить Гойчук.
Втім, на жаль, багатьох її сусідів із суміжної вулиці навіть це не врятувало.
«У нас 5 вбитих, розстріляних сусідів, на сусідній вулиці Один труп лежав надворі, вони навіть не дозволяли його поховати», - згадує жінка.
Буча та навколишні селища перебували в окупації більше місяця. Російські підрозділи, які потерпали від браку пального і боєприпасів під Києвом, прийняли рішення відступати з-під української столиці. 31 березня ЗСУ звільнили місто та його околиці. Та перед тим як поїхати, з будинків мешканців Бучі та сусідніх сіл росіяни повиносили усе, що тільки могли.
«На цій вулиці вони всі будинки мародерили, грабували, вони ці речі акумулювали в цому будинку, і за добу, як мали поїхати, підігнали два бетера й запхали у них все», - згадує лікарка.
Віра Гойчук із дітьми пережила окупацію вже встигла відремонтувати будинок. Річард Бачинський і Тетяна Чорногорець змогли ще в березні з дозволу окупантів виїхати з міста гуманітарним коридором і врятуватися. Наразі вони всі знову тут, у Бучі. Вулиці міста вже здебільшого відремонтовані завдяки іноземній допомозі, а будинки здебільшого виглядають як нові, і вже й не віриться, що не так давно місто виглядало практично мертвим. У сусідній Бородянці, місті, яке росіяни на початку весни 2022-го піддавали масованим бомбардуванням, нагадувань про час окупації також залишається все менше – поруйновані російськими авіабомбами будинки поступово зносять, пошкоджені – ремонтують та утеплюють.
Та відремонтувати будинки – ще не значить стерти із пам’яті людей болючі спогади про окупацію. Наші герої кажуть, що завжди треба лишатися людьми й шукати моменти щастя навіть у найстрашніші дні.
«Це було через кілька годин після того, як росіяни біля Макдональдса ледь не перехопили мене. Вийшли діти у коридор, в однієї з дівчат був день народження. Я спитав, а де твій торт, ти хіба не маєш? Який там торт, там і води не було. Вона каже – ні. Я кажу – чекай. Я побіг до себе і знайшов пакет зі старими донатами. Це був її торт на день народження. Якраз був обстріл артилерією і ракетами. Вона лякалася, а я кажу: «Вони твій день народження святкують! Не бійся!». І в неї були ці пончики. Я це ніколи не забуду», - каже Річард.
