Масові вбивства у Бучі та Ізюмі, ракетні удари по залізничному вокзалу в Краматорську та селу Гроза на Харківщині, знищення Маріуполя з бомбардуваннями пологового будинку та Драмтеатру, в підвалах якого переховувалися батьки з дітьми… Цей список злочинів окупантів проти цивільного населення дуже далекий від того, щоб вважатися повним. І оці злочини – чи є вони випадковими ексцесами? А може є частиною політики путінського режиму, метою якої є геноцид усіх українців? Відповідь на це запитання Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки шукав у дослідженні «Геноцидна риторика російського режиму».
Взагалі, у переліку міжнародних злочинів (crimes under international law) “геноцид” є найбільш тяжким, і його доведення в суді є надскладним завданням. Тому виявлення у представників влади геноцидної риторики є важливим кроком, аби довести наявність в їхніх діях наміру вчинити саме геноцид. Адже міжнародне право дозволяє кваліфікувати згадані вище та інші епізоди не лише як акти геноциду (acts of genocide), а й як воєнні злочини (war crimes), або ж як злочини проти людяності (crimes against humanity).
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Для початку варто зрозуміти – а що ж мається на увазі під визначенням “геноцидна риторика”? Так от, її складовими є власне самі заклики до геноциду; схвальне або нейтральне висвітлення злочинів проти групи (в нашому випадку українців), що зазнає геноциду; а також використання евфемізмів (пом'якшувальні або маскувальні вислови, які використовують замість слів, які сприймаються як небажані). Їх зазвичай вживають для дегуманізації жертв та виправдання злочинів проти них.
Складовими ж самого злочину “геноциду” є не лише вбивства представників певної національної, етнічної чи релігійної групи, а й завдання її членам тяжких фізичних чи психічних ушкоджень, умисне створення життєвих умов, спрямованих на її знищення, а також насильницьку передачу дітей до іншої групи.
Отже, аби зрозуміти, чи дійсно російський режим має намір здійснити саме геноцид українців, Центр проаналізував на предмет наявності геноцидної риторики російське законодавство, публічні заяви президента РФ Путіна та інших представників режиму, а також контент державних медіа та шкільних підручників. Останні створюються на замовлення та під контролем уряду, отже транслюють його офіційну позицію.
В результаті з’ясувалося, що російське законодавство містить низку норм, спрямованих на дискримінацію як громадян РФ українського етнічного походження, так і українців на окупованих територіях. У Росії заборонена діяльність українських організацій, за причетність до них передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність. Українська мова витіснена з публічного простору, відбувається тотальна русифікація освіти, що є складовою лінгвоциду.
Також під час повномасштабного вторгнення в Україну влада РФ ухвалила низку актів, які створюють правову базу для вчинення злочинів, що є складовими геноциду. Йдеться про обмеження прав українців, які не отримали російський паспорт, примусові депортації українців з окупованих територій. Окрему увагу кремлівський режим приділяє депортації дітей. Саме за незаконне вивезення українських дітей з України Міжнародний кримінальний суд виписав ордер на арешт Путіна і російського дитячого омбудсмана Марії Львової-Бєлової.
Всі навколо також є свідками того, як російська пропаганда не припиняє дегуманізувати та демонізувати українців та продукувати погрози застосування зброї масового ураження та заклики до вбивств. До геноцидної риторики вдаються не лише учасники пропагандистських ток-шоу чи адміністратори анонімних Telegram-каналів.
А невизнання українців окремим народом, що має право на власну національну ідентичність та суверенну державу, є частиною риторики представників влади. Для цього Путін та його підлеглі вдаються до псевдонаукових розмірковувань про походження слів «Україна» та «українці» (виводячи їх від російського слова «окраина»), про «несправжність» української мови. Ці твердження нібито мають доводити, що українці та росіяни є «єдиним народом». Невизнання існування українського народу можна знайти і в офіційних документах. Зокрема, в актах, якими Кремль намагається юридично оформити протиправні спроби анексії окупованих територій, згадуються міфічні «народ Херсонської області», «народ Запорізької області», «народ Криму», а також «народи Л/ДНР».
Ну і представники російської влади регулярно називають українців «нацистами», «фашистами» (іноді з приставкою «нео-»), «націоналістами» та «бандерівцями». Усі ці терміни в російському політичному дискурсі є взаємозамінними та мають яскраво виражену негативну конотацію. Вони вживаються як евфемізми для дегуманізації українців, виправдання агресії та інших злочинів. Експрезидент РФ та чинний заступник голови російської Ради Безпеки Дмітрій Медведєв наслідує риторику руандійського «Радіо тисячі пагорбів», коли у публікаціях у своєму Telegram-каналі порівнює українців з тарганами та свинями (а міжнародних партнерів України називає «західними свинопасами»).
На сторінках державних медіа можна знайти матеріали, які не лише повторюють згадану вище риторику, а й раціоналізують геноцид українців і містять конкретні рекомендації щодо його здійснення. Найпомітнішим прикладом є стаття «Що Росія повинна зробити з Україною», опублікована на сайті «РИА Новости» 3 квітня 2022 року. Її автор, політтехнолог Тимофей Сергейцев, наполягає на необхідності фізичного винищення українського політичного класу та військових, проведенні масових репресій, етнічних чисток та тотальної «деукраїнізації», що має включати навіть відмову від слова «Україна». Тексти Сергейцева та його однодумців фактично розшифровують термін «денацифікація» у тому значенні, в якому його вживає Путін та інші представники режиму. Йдеться про заборону української національної ідентичності та фізичне знищення її носіїв.
Шкільні підручники з історії Росії сприяють формуванню в учнів упередженого, зверхнього та негативного ставлення до українців. Їх зображують як осіб, неспроможних на створення власної держави, та носіїв культури, яка щонайменше поступається російській. Прибічники незалежності та європейського вектору розвитку України для авторів підручників є зрадниками та ворогами. На сторінки підручників для старших класів перенесено ключові тези державної пропаганди про Революцію Гідності як «державний переворот», «українських нацистів» та штучність української ідентичності. Частиною змісту навчальної літератури стала конспірологічна теорія про те, що українців нібито «вигадав австрійський генштаб» з метою розділення «єдиного російського народу». Автори підручників, так само як і Кремль, заперечують штучний та геноцидний характер Голодомору 1932-1933 років в Україні, применшують його масштаби та виправдовують організаторів. Це також можна вважати складовою геноцидної риторики.
Таким чином, проведений аналіз дозволяє стверджувати, що джерела, які репрезентують позицію російського режиму, містять елементи геноцидної риторики. А політика російської держави спрямована на формування умов для здійснення злочину геноциду щодо українців, виправдання цього злочину та схиляння російського суспільства до його підтримки (шляхом апелювання до «відновлення історичної справедливості» та таврування українців як «нацистів»). Існування української нації заперечується на державному рівні, а носіїв української ідентичності дегуманізують з допомогою евфемізмів. У державних медіа регулярно з’являються публікації, спрямовані на виправдання та раціоналізацію геноциду українців і знищення української держави. Російське законодавство містить низку дискримінаційних щодо українців приписів і норм, що легалізують практики геноциду.
Тому це дослідження Центру стратегічних комунікацій буде долучено Офісом генерального прокурора України до кримінальної справи з розслідування злочину геноциду.
Ігор Соловей – керівник ЦЕНТРУ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ
