Мирослава ніколи не забуде 13 травня 2022 року, коли росіяни застосували по ним фосфорні боєприпаси. Їх застосування по мирним жителям є військовим злочином.
«Ми ще тоді сиділи з мамою, дивилися. І я сказала: «Боже мій, кому це вздумалося запускати фейерверки?!». А потім люди вже почали обговорювати, що русня їх почала застосовувати. Ми тоді вперше їх побачили. А касети – ще раніше. До нас додому було 18 прильотів від касетних боєприпасів», - розповіла жінка.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Мирослава живе з 11-річним сином Тимофієм та 64-річною матірʼю-пенсіонеркою в одному з прифронтових сіл Оріхівського району Запорізької області. (Усі імена наших героїв змінені на їх прохання). З 37-річною жінкою та її дитиною Кyiv Post поспілкувалося телефоном. Протягом усієї розмови у слухавці лунали то гучніші, то тихіші вибухи.
Вранці родина прокидається під звуки гарматних пострілів.
«В основному тоді, коли починають стріляти наші. Десь з 12 ночі і до 4 ранку можливо виспатися. Прокидаюся від того, що починає стріляти або «Вільха», або гармати. То з однієї, то з іншої сторони будинку», - каже Мирослава.
Вона з дитиною спить переважно на підлозі, а її матір – на дивані у дальній кімнаті.
«У будинку велика кількість вікон. Я з дитиною сплю на підлозі після того, як у нас у жовтні був прильот від касети (касетного боєприпасу, - ред.), два осколки пробили вікно і встряли у стінку над самим диваном, де я раніше спала. Я відчуваю себе у безпеці, коли сплю на підлозі», - зауважує жінка.
«А взагалі я прокидаюся дуже-дуже рано. О пів на пʼяту я вже на ногах. Я знаю, що мені треба увімкнути генератор, зарядити гаджети, попоратися по господарству. Гуляю з собакою зранку, готую сніданок дитині, матері».
Мопс Мирослави. Фото: Саша Сіль.
Зараз Мирослава займається заготовками на зиму: «Ми зібрали картоплю, цибулю, усілякі зеленушечки. Огірки достигли. Залишилися помідори, буряк. А якщо виїхати, то хто буде годувати дітей? У нас будь-хто це знає».
За її словами, у селі ще працюють магазини, але харчується родина переважно городиною.
«Все одно краще своє. Бо консервацію ти все одно зробиш зі свого. Так, буває інколи не вистачає чогось, це можна докупити. Але ж лише частину, ти ж не все будеш куплять».
Останній приліт, у серпні, стався саме на городі, згадує жінка.
«Скоріше за все це був фугасно-осколочний снаряд. Перелетіло мені гараж, перелетіло будинок і двір. На щастя, на городі нікого у той момент не було. Я з дитиною була у будинку, а мама годувала курей», - каже Мирослава.
Пошкодження будинку Мирослави від російського обстрілу. Фото: Саша Сіль.
Вона дуже боїться, коли снаряди літають через її будинок.
«Стріляють наші, і знаю, що буде відповідь. А відповідь іноді летить дуже швидко. Летять уламки по стріхах… Я скажу так: ми молимся за наших військових, за тих людей, які залишилися тут».
Жінка згадує свої відчуття на початку вторгнення РФ. Сильний страх і повне нерозуміння хаосу, що відбувався навколо. Потім вона почала орієнтуватися по звуку, почала відрізняти вихід і прихід снаряду.
«Але іноді буває, що як стрельне. Так зненацька, що я йду і просто підстрибую у дворі. Я не скажу, що я не боюся. Щоб сказати, що я звикла? Ні, я не звикла. Але я більше кіпішую, ніж моя дитина. Син каже: «Мам, заспокойся. Це наші. Мам, заспокойся це така-то техніка працює. Мам, все, це звідти стріляють», - каже Мирослава.
Вона згадує епізод, коли протягом трьох днів українські оборонці потужно атакували російські війська.
«Особливо було страшно, коли наші хлопці вирішили дати чортів русні. Та так давали, три дні двигтіло все. Ми і трусилися, і молилися. Спали в душі, де немає вікон і нічого скляного. З відчиненими дверима. Бо якби я їх зачинила, їх би вирвало з мʼясом».
«Одна моя кума мені казала, що я маю залишити матір, бо вона «своє віджила», забрати дитину й виїхати»
Мирослава виховує Тіму одна. Її батько помер від інсульту, а в матері - проблеми з суглобами.
«Було таке, що вона спіткнулася і переламала собі ребра. Кинути її одну в такій ситуації – хіба я тоді буду дочка?».
Матір Мирослави виїжджати зі своєї домівки не хоче. Хоча родину гукали до себе родичи з Одеси та Полтави.
«Але хороші родичі до пори до часу, поки не живеш з ними… Моє поняття сімʼї – чи всі їдуть, чи ніхто. Якщо б у неї (матері, - ред.) був чоловік, я б може і виїхала з дитиною. Я її не кину, як би там не було. Або всі, або ніхто», - наголошує жінка.
«Одна моя кума під час повномасштабного вторгнення виїхала до Німеччини. Вона почала мені розповідати, що я маю залишити матір, бо вона «своє віджила», забрати дитину і виїхати. У моєму розумінні, це дуже цинічно. Я розумію, що це вибір кожного. Але я залишити не можу».
«24 лютого ми пішли в школу, а потім нас одразу евакуювали. Хтось в автобусі плакав, хтось сміявсь»
Мирослава майже увесь свій час намагається проводити з сином, який має інвалідність.
«Я намагаюся повністю присвячувати себе дитині. Я з ним граюся. Він допомагає по господарству, готує їжу, прибирає. У мене дитина навіть почала робити жінкам манікюр!».
Тимофію невдовзі виповниться 12 років. Зараз він навчається дистанційно і запевняє, що браку спілкування з однолітками не відчуває.
«У мене є Телеграм, по ньому і спілкуюся. Я хочу пишатися тим, що я тут був з початку (повномасштабного вторгнення РФ, - ред.) і до кінця. Це просто потрібно пережити. Все буде добре потім», - каже він.
24 лютого 2022 року - останній день, коли Тимофій прийшов на навчання до школи. Того дня дітей забрали з уроків і розвезли по домівках, згадує хлопчик.
Фото: Саша Сіль.
«24 лютого ми пішли в школу, а потім нас евакуювали одразу. Хтось в автобусі плакав, хтось сміявся. А я взагалі не зрозумів тоді, що сталося».
Школа Тимофія станом на зараз повністю зруйнована російськими обстрілами.
«Коли відбудують школу, я хочу подивитися на своїх однокласників, які стануть вже під 2 метри… Я не змінився, а у них змінилося все», - намагається жартувати Тіма.
«Ти не бачиш себе зі сторони. Ти дуже змінився», - сумно зауважує у відповідь Мирослава.
Фото: Саша Сіль.
Час від часу Мирослава та Тимофій обговорюють війну. Найчастіше говорять про ситуацію на фронті і невпинно моніторять успіхи українських захисників.
«Ми дуже за цим слідкуємо. Тімка встає зранку, біжить, завантажує новини. А потім: «Мамо, читай! Вербове (звільнили, - ред.), Роботіне (звільнили, - ред.)», - сміється жінка.
«Війна – це випробування. Буде розруха. І це треба буде усе відновлювати. І я готовий, так», - каже 11-річний Тимофій.
