Президент Сербії Александар Вучич нещодавно заявив, що очолювана ним країна не підтримує санкцій проти Росії, оскільки 85 % громадян Сербії підтримують і люблять Росію.
Але чи така політика найбільшої країни Західних Балкан може бути стійкою з огляду на вигнання Росії з європейської спільноти, на відсторонення її від Заходу та цивілізації загалом? Відповідь на це очевидна – ні, і питання тут лиш в тому, коли (а не якщо) відбудуться рішучі зміни?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Президент Сербії Вучич не перебільшує, коли говорить про величезний відсоток громадян Сербії, які мають дружні почуття до Росії. Але це не той чинник, за яким державний діяч має прийняти правильне рішення за всіх своїх співгромадян. Його робота та державні обов’язки полягають у тому, що він має в цьому випадку відкинути почуття більшості (адже питання в тому, наскільки вони щирі) і зробити вибір на основі розуму та фактів.
Російським солдатам постачають консерви із собачого м’яса з КНДР − Bild
Всупереч цим суспільним настроям, існують вагомі раціональні причини, чому це рішення має бути скасовано. Західні партнери починають втрачати терпіння щодо Сербії через її небажання приєднатися до найсильнішої відповіді Європи на жорстокість і злочини Москви з часів Другої світової війни.
Повсякденне життя не тільки цих 85 %, а усіх громадян Сербії міцно пов’язане з Європою, а не з Росією. Дві третини (близько 61 %) торгового обороту Сербії припадає на країни ЄС, в той час як на Росію – лише близько 5 %. Майже 70 % загального обсягу іноземних інвестицій в економіку Сербії (який на сьогоднішній день є найбільшим в регіоні) надходить з ЄС, з Росії ж – менше 10 %.
Поряд з вітчизняними компаніями, західні інвестори є найбільшими роботодавцями в Сербії, сотні тисяч громадян країни працюють в іноземних та спільних компаніях. Що втратить сербська економіка, коли (а не якщо) запровадить економічні санкції проти Росії – трохи менше мільярда доларів експорту, причому переважно продовольчої та промислової продукції (звичайно, так було до початку російської агресії проти України)? Це менше, ніж Сербія експортує до сусідньої Боснії та Герцеговини (1,35 мільярда доларів) або майже стільки ж, скільки вона експортує до Косово, яке вона навіть не визнає окремою державою.
Сподіваючись на зміну сербської політики щодо Росії доречно навести аналогію з 1948 роком, коли лідер тодішньої Югославії Тіто розірвав стосунки з СРСР і Сталіним. Лідеру комуністичної Югославії було незрівнянно важче прийняти таке рішення, ніж Олександру Вучичу сьогодні, тому що сотні тисяч радянських солдатів та їхніх союзників стояли на кордонах Сербії з Угорщиною, Румунією та Болгарією, і були готові у будь-який момент вдертися до Югославії.
Водночас почуття до Сталіна були настільки сильними, що тисячі сталіністів у Югославії були готові підтримати радянське вторгнення зсередини навіть ціною довготривалого ув’язнення. Багато югославських генералів і силовиків скоріш вважали «своїми» Сталіна Москву, а не Белград і Тіто. Вони готові були померти за СРСР і Сталіна.
Сьогодні такої загрози в Сербії немає. Важливо те, що Сербія оточена країнами-членами НАТО. І попри усі почуття до Росії, ніхто в Сербії не захоче сісти у в’язницю (не кажучи вже померти) за Путіна.
Рішення Тіто було небезпечним не тільки для країни і югославів, але й для нього особисто. Сталін багато разів намагався вбити Тіто – було зафіксовано аж 22 замахи. Це було небезпечне протистояння з тодішнім СРСР, незрівнянно сильнішим за сьогоднішню Росію. У 1948-му ризики були незрівнянно більшими, ніж ті можливі незначні наслідки, на які може наразитись сучасна Сербія, але Тіто все ж таки прийняв тоді це непросте рішення.
Справа в тому, що Росія роками поводиться дуже деструктивно щодо Сербії, ставлячись до неї як до своєї провінції, переконана, що їй все тут дозволено. Російські спецслужби є головним провідником цієї агресивної політики РФ не лише щодо Сербії, а й щодо всіх Західних Балкан.
Нарешті, щодо «пуповини», яка начебто з’єднує Сербію та Росію, а саме альянсу у питанні Косова, можна зробити висновок, що пуповина ця була обрізана 24 лютого 2022 року, коли Путін напав на Україну. Ізольована (або навіть виключена) на найповажніших міжнародних форумах, Росія зараз відкинута світовою спільнотою. Її підтримка вже нікому не потрібна, та й неможлива.
Москва продовжуватиме говорити, що вона захищає Сербію та Косово, як в ООН, так і в інших важливих організаціях, але вона вже майже півтора року поводиться як безпорадний хуліган-вигнанець, чий голос нікому не цікавий у міжнародних відносинах. Ізольована в Раді Безпеки ООН (важливі рішення щодо неї передані на розгляд Генеральної Асамблеї), виключена з Ради Європи та Ради ООН з прав людини, під загрозою призупинення членства в ОБСЄ і навіть Раді Безпеки, а також у кількох міжнародних форумах – така Росія Сербії не потрібна. Сербія повинна дистанціюватися від неї і надавати пріоритет власним інтересам.
Прихильники Росії в Сербії часто кажуть, що Москва начебто ніколи не вводила санкцій проти Сербії, що не відповідає дійсності. Із близько 150 резолюцій, ухвалених Радою Безпеки на початку 1990-х років щодо розпаду Югославії, десяток передбачали покарання та санкції проти тодішньої Соціалістичної Республіки Югославія, тобто фактично проти Сербії, і на жодну з них Росія не наклала вето. Це почалось із заборони експорту зброї 25 вересня 1991 р. (резолюція Ради Безпеки 713) і тривало до 30 травня 1992 р. (резолюція 757), коли була введена економічна блокада Сербії та Чорногорії з подальшим виключенням з ООН.
Росія демонструвала таке ж ставлення до Сербії навіть напередодні бомбардування 1999 року. Резолюції миру 1244, яка припинила бомбардування Сербії, передували чотири резолюції Радбезу, які попереджали Сербію про порушення миру (резолюції 1160, 1199, 1203 і 1239). Іншими резолюціями водили ембарго на імпорт зброї (резолюція 1160) і звертались до Гаазького трибуналу із закликом зібрати інформацію про злочини в Косово (резолюція 1199 від 23 вересня 1998 року), і все це за підтримки Росії, оскільки це було в її інтересах.
Як бачимо, Росія неодноразово брала участь у запровадженні санкцій проти Сербії. Тому зараз, коли Белград має відповісти подібними заходами, Москва не може бути якимось винятком. Приєднавшись до санкцій ЄС, Сербія всього лише відповість Росії тим самим підходом, який неодноразово відчувала на собі з боку Москви в новітній період історії.
Теперішня Росія після її жорстокого нападу на суверенну Україну не може бути адекватним вибором, тому що підтримка злочинців не може бути правильним вибором для жодної нації та її керівництва. Сьогодні бути другом і соратником путінської Росії означає бути співучасником її злочинів. Це вже не питання геополітичної прихильності до тієї чи іншої сторони, а питання цивілізації. Путінська Росія поводиться як банда головорізів.
Президент Сербії Вучич має історичний шанс забезпечити своїй країні постійне місце в сім’ї найрозвиненіших держав. Він є людиною, яка прагне, щоб її запам’ятали за якісь значні досягнення, прагне залишили по собі цінну політичну спадщину. І тепер у нього є шанс досягти цього. Він не повинен зараз думати про результати опитування громадської думки, тому що справжній державний діяч веде свій народ за собою, а не пасивно йде за ним. Саме тому народ і обирає його.
За 10 років перебування при владі Вучич уже прийняв багато важких рішень. На початку свого президентства він знизив і без того невисокі зарплати та пенсії, оскільки потрібно було консолідувати розпорошені державні фінанси. Я переконаний, що переважна більшість громадян Сербії висловились би проти такого рішення, якби він запитав тоді їхньої думки. Але він цього не зробив, він прийняв це рішення, оскільки знав, що держава збанкрутує, якщо не запровадить фінансову консолідацію.
Рішення відмежуватись і сказати «ні» воєнній авантюрі Путіна, яка призвела до загибелі тисяч невинних цивільних в Україні, набагато легше, ніж урізати пенсії у власній країні.
Данте Аліг’єрі часто перефразовували: «Найспекотніші місця в пеклі зарезервовані для тих, хто під час моральної кризи зберігає нейтралітет». Сербія не може далі залишатися нейтральною, бо це може призвести її до катастрофи. Вона не витримає навіть часткових санкцій, які добре пам’ятають покоління її громадян, не кажучи вже про повну ізоляцію від Європи та світу.
Рішення має бути швидким, бо інакше долю Сербії вирішуватимуть інші. Це рішення насправді не таке вже й складне. Воно необхідне, тому що вибору у нас насправді немає. Росія не може бути вибором. Єдиний вибір, який нам залишився – Сербія в Європейському Союзі. Цим шляхом вона йде вже 20 років.
Тому для ЄС важливо якнайшвидше розпочати інтеграцію у свої структури Сербії та інших країн на Балканах, адже українська трагедія показала, яка небезпека підстерігає нас усіх, якщо Євросоюз буде повільним, нерішучим і розгубленим щодо тих країн, які хочуть до нього приєднатись.
Якщо так піде й далі, ніщо не завадить Путіну та Росії спробувати перенести свою агресію з України на Балкани, які вони теж не хочуть бачити у великій європейській родині. І не буде на Балканах мужніх українців і українок, щоб протистояти російському агресору. Боюся, знайдуться навіть ті, хто буде їх прославляти тут як визволителів.
Щоб цього уникнути, важливі рішення мають прийматися в Белграді, Брюсселі та інших містах Європи. На перший погляд вони можуть здаватися складними, але дилеми не існує. Є лише безпідставний страх перед гнівом загнаного в кут хулігана, чия міць все більше перетворюється на самознищення. Сербія не повинна і не може бути партнеркою Росії у її самовбивчій авантюрі. Для цього насправді не існує ні причин, ні виправдань.
Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
