Війна, яку на нашу землю принесла Росія, принесла з собою численні жертви серед військових та цивільного населення. Нині в сумному мартирологу вже чимало імен наших колег-кінематографістів, які полягли за нашу свободу і незалежність.
Агресор і надалі обстрілює міста і села України, руйнуючи інфраструктуру, установи й помешкання українців, засмічуючи та отруюючи смертельними рештками снарядів і бомб наші поля і ліси. Не оминули ці жахіття й нашу культурну спадщину – в руїнах або стерті з лиця землі храми, музеї, історичні будівлі, пам’ятки архітектури.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ще один сумний аспект війни – крім вищеозначених втрат руйнації зазнає і наша пам'ять. За жахами і випробуваннями сьогодення кудись далеко, на другий чи навіть бозна-який план відходять важливі меморіальні дати, які за мирних часів напевно були б вшановані належним чином або щонайменше – про них хоча б згадали.
Одна з таких дат, вкрай важлива для історії українського кіно – ювілей видатного кінооператора, режисера і педагога Сурена Вардкесовича Шахбазяна, який народився сто років тому, 14 травня 1923-го року, у вірменському місті Ґюмрі, яке тоді називалося Александрополь.
Після закінчення кінооператорського факультету ВДІКу (Вищий державний інститут кінематографії) у Москві в 1951-му та аж до своєї смерті в 1989-му Сурен Шахбазян працював спочатку оператором, а потім і режисером на Київській кіностудії художніх фільмів, яка з 1956-го року отримала ім’я Олександра Довженка.
Як оператору йому доводилося працювати і на інших студіях, наприклад, на «Ленфільмі», де Сурен Шахбазян зняв популярну свого часу екранізацію твору Юрія Олеші «Три товстуни» (1966, режисери О. Баталов та І. Шапіро).
На рідній кіностудії ім. О. Довженка Сурен Шахбазян знімав з різними режисерами: Олександром Аловим і Володимиром Наумовим, Георгієм Лисенком, Миколою Мащенком, Леонідом Осикою. Зокрема, у співаторстві із Тимофієм Левчуком він зняв перший український широкоформатний фільм «Закон Антарктиди».
Один з прикладів його блискучої операторської майстерності – тепер напівзабута, на жаль, стрічка режисера Миколи Ільїнського «Загублені в пісках» (1984) з Марком Прудкіним, Людмилою Зайцевою та Григорієм Гладієм в головних ролях. Фільмували картину на Херсонщині, поблизу міста Олешки, нині ця територія окупована ворогом.
Скріншот з кінострічки "Загублені в пісках"
Григорій Гладій, виконавець однієї з головних ролей
Особливі сторінки творчої біографії Сурена Шахбазяна пов’язані із Сергієм Параджановим. Сурен Вардкесович разом з оператором Вадимом Верещаком зняли фільм «Андрієш» (1954), першу повнометражну роботу молодих режисерів Сергія Параджанова і Якова Базеляна.
Скріншоти з фільму "Андрієш"
А через чотирнадцять років Параджанов і Шахбазян створили один з визнаних шедеврів – «Колір граната», відомий також за назвою «Саят-Нова».
Постер до стрічки "Колір граната"
Про нелегку історію створення цього фільму написано немало, як і про його місце в історії світового кіно. Ось тільки один факт: однією з найбільш гучних подій Каннського кінофестивалю 2014-го року став показ реставрованої версії «Кольору граната» у програмі Cannes Classic. Реставрацію картини здійснив і фінансував фонд American Film Foundation-World Cinema Project, заснований відомим кінорежисером Мартіном Скорсезе. Після показу у Каннах реставрована версія «Кольору граната» з успіхом демонструвалася у програмах інших відомих кінофорумів.
Цікавий і, можна сказати, символічний збіг – цьогоріч крім сторіччя з дня народження Сурена Шахбазяна маємо ще один поважний ювілей – п’ятдесят п’ять років тому, у 1968-му було завершено роботу над «Кольором граната». Сурена Шахбазяна із Сергієм Параджановим поєднувала не лише творчість, а й міцна дружба. Параджанов навіть свого сина назвав на честь друга і соратника Суреном.
«Колір граната» став не лише новаторським фільмом і безумовним успіхом на шляху творення нової кіномови, а й заслужено здобув статус ікони світового кіно. «Колір граната» вплинув і на інші види мистецтв, надихнувши багатьох митців. До прикладу, музикантів британського електронного гурту Juno Reactor, які у кліпі на свою композицію «God is God» використали кадри з «Кольору граната».
З 1970-го року Сурен Шахбазян не тільки знімав, а й викладав операторську майстерність на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Серед випускників його майстерні вже визнані оператори: Володимир Панков (зняв кілька фільмів Кіри Муратової), Ігор Мамай, Віктор Кабаченко, Олександр Шумович, кінооператорка та продюсерка документальних фільмів Світлана Зінов’єва та інші.
Світлана Зінов’єва, яка була серед студентів його першого набору 1971-го року, згадувала, як майстер розповідав про роботу над «Кольором граната». Задовго до початку зйомок режисер і оператор докладно вивчали особливості композиції та кольорового рішення перської мініатюри, і потім результати цих досліджень втілювали в рухомих зображення кожного кадру фільму.
Реалізувати такий задум було непростим завданням – у процесі зйомок були залучені костюми, реквізит, тварини в кадрі, масовка. Треба було відтворити атмосферу ХVІІІ століття, коли жив поет Саят-Нова. А фільмували на радянську кіноплівку, яка, м’яко кажучи, не завжди відповідала стандартам якості.
Існувала ще одна проблема – Сурен Шахбазян не мав одного ока, а очі – це ж головне для оператора. До того ж він не мав саме правого ока, яким зазвичай оператори через окуляр видошукача вибудовують композицію й освітлення кадру. Замість ока Сурен Вардкесович мав якісний, виготовлений на замовлення скляний протез, але це аж ніяк не завадило йому стати одним з видатних операторів, робота якого вражала і викликала захоплення, особливо в «Кольорі граната».
На зйомках фільму "Колір граната". За камерою режисер Сергій Параджанов, ліворуч від нього стоїть оператор Сурен Шахбазян. Автор фото: Андрій Владимиров
Світлана Зінов`єва пригадала ще одну цікаву історію. Після докладних розповідей про роботу над «Кольору граната» майстер запланував показати його своїм студентам.
В ті часи не було мови не лише про цифрові носії, а й навіть про відеокасети. Автори фільмів не завжди мали копії власних робіт, тож, як було тоді заведено, Сурен Шахбазян замовив і отримав копію «Кольору граната» з прокату. Проте показ не відбувся, на кінофакультет прибули співробітники КДБ і вилучили копію стрічки. Саме тоді заарештували Сергія Параджанова і тривало слідство. Світлана згадує, як ця подія її вразила – це було промовисте свідчення нелюдської природи радянської системи: під арештом опинився не лише режисера, а і його фільм.
Крім талантів кінооператора і викладача Сурен Шахбазян мав ще хист винахідника. Спеціально під себе він розробив і виготовив кінокамеру РКЛ, якою знімав свої картини, серед них і двосерійну телевізійну стрічку «Чекаю та сподіваюся»(1980), в якій Сурен Шахбазян був і режисером, і оператором.
На зйомках картини "Чекаю і сподіваюся", режисер і оператор Сурен Шахбазян. Автор фото: Олександр Візір.
Видається несправедливим, що він пішов у засвіти, коли йому виповнилося лише шістдесят шість. Казали, що від раптового серцевого нападу, а ще ходили чутки, буцімто однією з причин стали трагічні події у Вірменії, де на початку грудня 1988-го стався потужний землетрус. Було дощенту зруйновано місто Спітак, суттєво постраждали й інші міста, і серед них його рідний Ґюмрі (тоді він називався Ленінакан). Загинули понад двадцяти п’яти тисяч людей, десятки тисяч отримали поранення. Я чув, начебто серед загиблих були й родичі Сурена Вардкесовича, тож є зрозумілим, що він дуже болісно переживав втрату рідних і трагедію усього вірменського народу.
На жаль, не довелося працювати з ним в одній знімальній групі, але я неодноразово бачив Сурена Вардкесовича в роки навчання в інституті, а згодом бачив його вже коли влаштувався на кіностудію. А ще до того мені пощастило знати його з дитинства, бо мешкали ми в одному будинку. Він добре знав моїх батьків, тим більш тато теж працював на кіностудії. «Дядю Сурена» ми, діти, регулярно зустрічали у дворі.
Спогади про сусідів тих часів залишилися різні, а от його згадую винятково із теплотою – був він завжди привітний, спокійний, врівноважений, без якогось галасу чи суєти. Вже працюючи на кіностудії, я дізнався, що всі його любили і поважали. А на додачу почув розповіді про вишукане і, схоже, притаманне лише йому особливе почуття гумору. Жарти Сурена Шахбазяна часто переповідали, цитували, і вони стали чимось на кшталт студійних апокрифів.
От, наприклад, фільмували картину про війну. На знімальному майданчику напружена атмосфера, готують черговий кадр: шеренга солдатів крокує просто на камеру, і у потрібний момент вони починають стріляти.
Про відео монітори для контролю кадру в ті часи навіть не мріяли, тож режисер хвилюється, бо сигнал відкрити вогонь солдатам має подати оператор. Команда «Мотор!», шеренга солдатів зі зброєю в руках все ближче і ближче, режисер кричить: «Чому вони не стріляють?!». Сурен Вардкесович, не відриваючи ока від видошукача камери, незворушно відповідає: «Вони сподіваються нас взяти живими!»
Або ще одна бувальщина – один з колег дуже здивувався, дізнавшись, що вдома у Сурена Вардкесовича немає телевізора. «А навіщо він мені?» – знизав плечима Шахбазян. Однак колега не вгавав: «Дивитися кіно!», на що Сурен Вардкесович зреагував миттєво: «Я кіно не дивлюся, я його знімаю».
