5 травня у Києві відбулося прощання з американцем Крістофером Джеймсом Кемпбеллом. Він загинув 6 квітня, боронячи українську землю під Бахмутом. 27-річний військовий мав досвід служби в Іраку і Кувейті, а з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну полишив за океаном навчання, продав усе своє майно, виручені кошти вклав в Україну і приєднався до ССО "Азов". Згодом продовжив службу в Іноземному легіоні.
Наречена Крістофера - військова волонтерка та режисерка Іванна Саніна - розказала Kyiv Post: "Кріс просив мене: Іва, важливо, щоб мою смерть не приховали. Щоб українці бачили, що ми тут воюємо за них. Можливо, когось за океаном це надихне допомагати армії України, можливо, хтось приїде сюди допомагати".
"Інколи мені здавалося, що Кріс у перемогу України вірив більше, ніж я"
Іванна - волонтер руху "Вільні", який допомагає Збройним силам України, Головному управлінню розвідки, Службі безпеки України. Активісти руху надають українським захисникам усю можливу військово-технічну допомогу. Також неодноразово вони здійснювали й гуманітарні місії.
Президент України назвав умови для переговорів з Путіним
Кріс - ветеран 82 Повітряно-штурмової бригади повітряно-десантної дивізії США, високопрофесійний військовий з бойовим досвідом. На початку війни він приїхав до України й був інструктором для бійців КОРД і "Азовців", а пізніше й сам долучився до лав "Азову". Крістофер брав участь в обороні Київщини та столиці, а згодом воював на Запорізькому напрямку в полку "ССО Азов".
Крістофер Кемпбелл. Фото надане Іванною Саніною
Молоді люди вперше зустрілися після похорону Романа Ратушного - голови ГО "Захистимо Протасів яр", розвідника 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр", який на початку червня загинув у бою під тоді ще окупованим росіянами Ізюмом на Харківщині.
Волонтерка згадує, що через кілька днів після похорону вона сильно захворіла, однак прийшла до офісу, бо "Вільні" планували ще одну гуманітарну місію.
"Там я побачила Крістофера з побратимом-британцем, з яким вони разом приїхали до України. Я спитала Кріса лише одне: "Чого ти тут?". Він сказав, що те, що зараз відбувається, - це геноцид українського народу, а він не може просто сидіти вдома, дивитися телевізор і нічого не робити, коли у нього є знання, у нього є досвід, оскільки він був ветераном", - розповідає Іванна Саніна.
Кріс, як наголошує Іванна, був не просто військовим туристом, яких він ненавидів. "Тут їх уже давно не залишилося. Вони були тут перші тижні, місяці, а потім зрозуміли, що таке війна в Україні, і що це не відеогра".
В Іноземному Легіоні зараз воюють люди з чіткими переконаннями. Вони приїхали в Україну допомагати й буквально всі переконані, що наша держава переможе, запевняє волонтерка. Такої ж думки був і її Крістофер: "Інколи мені навіть здавалося, що він у перемогу України більше вірив, ніж я".
Крістофер з побратимами, фото надані Іванною Саніною
Після закінчення служби в армії Кріс отримав грант в американському університеті та планував стати генетиком. Однак навчання американець покинув, як тільки почалася повномасштабна війна в Україні. "Продавши всі свої речі, всі свої автівки, стволи, весь свій капітал, який він заробив, Кріс вклав усе в Україну", - зауважує Іванна.
Саніна зазначає, що для американців певною національною релігією є повернення своїх загиблих героїв додому. І неважливо, скільки років минуло - 10, 20 чи 50. У Міністерства у справах ветеранів США є певний перелік країн, наприклад В'єтнам, де полягли американські солдати. Там проводять розкопки. У сімей загиблих чи зниклих безвісти беруть зразки ДНК, а потім спеціалісти проводять ексгумацію. Згодом тіло або його залишки транспортують до Штатів, і загиблого героя ховають на батьківщині з почестями.
"Кріс дуже цікавився цим. Він вважав це дуже правильним. Це те, до чого ми повинні прийти. Тому що це те, що відрізняє нас від наших ворогів. Наш ворог не цінує людей, не цінує нічого, це імперіалізм у головах, який ми повинні зруйнувати. І ось приїхав молодий хлопець, у якого все життя було попереду, через океан, щоб зруйнувати цей імперіалізм... Бо немає на цьому світі нічого ціннішого за життя", - наголошує Іванна.
Остання зустріч у Харкові: "Це був єдиний раз, коли я просила його не їхати"
Закохані в останній раз бачились у Харкові перед поїздкою Кемпбелла до Бахмуту. За два дні до його загибелі.
"Кріс сказав, що це остання місія, а потім він повернеться до мене. І за три дні він буде вже вдома. Я спитала: "Оберімо дату нашої річниці?". Він відповів: "Оберімо вдвох". Я почала гортати нашу переписку і сказала: "Я тобі 2 липня у листуванні відправила сердечко". Кріс відповів: "Давай тоді вважати 2 липня". Ми обрали цю дату разом", - згадує Іванна.
Заручені планували поїхати до родини Кемпбелла у Флориду якраз після цієї місії, адже військовий мав бути у відпустці на ротації. "Ми мали поїхати до його родини, щоб він мене представив як свою наречену. Кріс мені освідчився, я йому відповіла "так". Але ми не встигли розписатися"...
Волонтерка запевняє: щодо війни ніколи зайвих питань не ставила. На переконання Іванни, якщо військовослужбовець (неважливо, чи знайомі вони персонально, чи ні) хоче щось розповісти, то розкаже і без її запитань.
"Проте в останній раз, коли ми бачилися, 4 квітня, я спитала Крістофера, чи треба йому буде допомога після повернення з Бахмута. Як волонтер я вже з цим працювала і бачила чоловіків, які повертаються звідти в складних станах. Кріс дуже довго на мене дивився мовчки і сказав "так"", - розповідає Саніна.
Наречена військового називає Бахмут, за який наразі точаться запеклі бої наших оборонців із російськими окупантами, пеклом на землі.
"Це не може витримати жодний здоровий чоловік або жінка, взагалі людина не може витримати таку кількість болю і жаху, які там відбуваються. Увесь напрямок вкритий тілами наших ворогів, наших братів і сестер. Очевидно, що нам ще дуже довго доведеться працювати з цією травмою. Найстрашніше і найнесправедливіше, що з нашого боку помирають найкращі, а з їхнього боку - найгірші. Дуже велика різниця між нами й нашими ворогами у тому, що ми своїх солдатів цінуємо".
"Це був єдиний раз, коли я попросила його лишитися. Я завжди була у ньому впевнена, ніколи не сумнівалася. Але цей останній раз у Харкові я просила Кріса вперше: "Лишися зі мною, не йди, будь ласка". У відповідь він сказав: "Іва, я не можу. Я приїду, я буду вдома через 3 дні", - згадує Іванна.
Крістофер Кемпбелл загинув 6 квітня 2023 року о 9 ранку.
Крістофер, фото надане Іванною Саніною
"Ввечері у мене вдома були наші друзі. Я не вірю в усі ці екстрасенсорні штуки. Ми сиділи разом за столом. Мої друзі нагадали мені вже на похованні: "Іво, пам'ятаєш, що ти 6-го ввечері сказала? - "Я відчуваю, що Крісу дуже важко"".
Заповіт: "Якщо це станеться зі мною - я хочу бути похований тут"
Іванна згадує, що під час похорон Романа Ратушного Крістофер побачив, як українці шанують своїх героїв. "Кріс сказав мені: "Якщо це станеться зі мною - я хочу бути похований тут"".
За місяць після загибелі Крістофера, 5 травня, у столиці України відбулася церемонія прощання з ним. В останню путь полеглого героя провели в Михайлівському Золотоверхому соборі. Кемпбелла поховали поруч із українськими захисниками.
Фото церемонії прощання з Крісом Кемпбеллом/Олесь Санін
"Ми зробили все згідно з його заповітом. Ще одна причина, чому Кріс мав бути похований тут: він був переконаний - якщо українці бачитимуть на алеях героїв прапори інших країн, то будуть більш впевнені у перемозі й відчуватимуть підтримку. Треба було показати, що ми не самі, що з нами весь цивілізований світ, і що ми переможемо", - розповіла Іванна.
"Усе, що я надалі робитиму у своєму житті, буде присвятою Крістоферу"
Щодня Іванна прокидається, уявляючи, що ця трагедія - лише сон, що нічого цього не існує насправді.
"Я не впевнена, що ще коли-небудь буду щаслива. Це єдиний чоловік за все моє життя, від кого я хотіла дітей. Щодня мені боляче. Щоночі я сплю по дві години, і в мене ніби галюцинації, що Кріс мені дзвонить і каже: "Я приїду додому"", - розповідає вона.
Однак Іванна запевняє - буде робити все, аби наречений нею пишався.
"Усе, що я буду надалі робити у своєму житті - це буде присвята йому. Організація, в якій ми познайомилися - "Вільні" - це і так вже фонд, у якому все буде робитися на його честь. Ім'я Крістофера для мене тепер стало синонімом слова "помста".
Я повинна робити все, щоб він мною пишався. А для цього я повинна продовжувати свою волонтерську діяльність. Я буду підтримувати підрозділ, у якому він служив, буду надавати їм усю підтримку, яку я тільки можу надати, буду за них, за кожного хлопця молитися".
Саніна нещодавно була на студії FILM.UA, де зараз зводять фінальну DCP-копію фільму "Довбуш" до оголошеної на 24 серпня прем'єри. Вона працювала над картиною на всіх етапах його створення.
"Для мене фільм переосмислений. Усе, що я робила в цій картині як асистент режисера, - це присвята Крісу, абсолютно все. У фільмі головний герой говорить фразу, коли відбувається прощання: "Відпусти мене. Я за тобою прийду через 3 дні". Це остання фраза, яку мені сказав Кріс", - говорить дівчина.
З гордістю наречена Кемпбелла згадує, що він вчив українську мову, аби попрохати руки коханої у її батька - режисера Олеся Саніна.
"Українську мову вчать і хлопці з його підрозділу. Але коли вони приїжджають до Харкова, до військової частини, то на вулицях і в ресторанах чують, що люди між собою спілкуються російською. У них у голові дисонанс: адже вони сюди приїхали воювати за нас, а ми їх дуже демотивуємо. Інколи у мене враження, що вони більше українці, ніж деякі люди, у яких є український паспорт. Мені здається, вони більше заслуговують на український паспорт, ніж деякі мої співгромадяни".
Нещодавно Іванна пішла до Михайлівського собору, аби купити лампадки та поставити їх на могилу Крістофера. У соборі відбувалося прощання.
"Похорон знайомої мені людини, як виявилося. Я навіть не знала, що він там. За день до цього там же, у Михайлівському, відспівували мого дуже хорошого друга - молодого 20-річного художника Данила Денисенка. Цей хлопець мав писати картини, створювати скульптури, займатися кіно"...
Іванна Саніна: "Ми повинні пам'ятати кожне ім'я"
Фото: Іванна Саніна/Олесь Санін
"Таких як я - тисячі. Дівчат, жінок, дружин, матерів, які не дочекалися своїх хлопців. Ми повинні пам'ятати кожне ім'я. Ми повинні зробити меморіал. Має бути місце - не для нас, ні - для наших дітей, онуків, правнуків, які будуть приходити туди й бачити імена, дати й прапори.
І коли вони бачитимуть прапори Сполучених Штатів, Швеції, Польщі, вільної Білорусі, інших країн, вони розумітимуть, що тільки разом ми можемо перемогти це зло. Тільки об'єднавшись і тільки разом ми зможемо перемогти спільного ворога. "Ніколи знову" - мають бути не просто красиві слова на 8 та 9 травня. Це має бути в кожному з нас, і ми дійсно ніколи не забудемо".
