Крізь терни до зірок: розмова про розвиток української анімації

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у світі виник тренд на все українське. Виявилось, що українці в багатьох сферах мають значний потенціал або вже якісний продукт.

Це стосується й галузі анімаційного кіно, котре бере свій початок в Україні з 1927 року, коли В‘ячеслав Левандовський зафільмував десятихвилинну стрічку «Казка про солом‘яного бичка». Відтоді крок за кроком митці-мультиплікатори створювали засоби та форми нової галузі мистецтва, експериментуючи з різними техніками мультиплікації. І вже в 1970-их почали говорити про українську школу анімації, вплив якої досі помітний у творчості українських режисерів як в Україні, так і за кордоном. 

Журналіст Kyiv Post поспілкувався з одним із найвідоміших українських режисерів-аніматорів Степаном Ковалем. Він здебільшого використовує у своїх роботах пластилінову техніку анімації. У цієї техніці виконані його найбільш відомі роботи: «Злидні» (2005), серіал «Моя країна — Україна» (2010), «Стати твердим» (2012) та стрічка «Йшов трамвай дев‘ятий номер» (2002), яка отримала Срібного Ведмедя на Берлінському кінофестивалі. 

В ході розмови обговорили останні тенденції в українській анімації, сприяння держави розвиткові анімаційного кіно, а також потенціал України в цій галузі та необхідні умови розвитку анімації саме як індустрії. 

Як відбувався розвиток української анімації в умовах цензури за часів Радянського союзу? 

Заснована на базі Київської студії науково-популярних фільмів у 1959 році кіностудія «Укранімафільм» (яка проіснувала до 2019 року) видавала понад 20 коротких стрічок на рік. Вироблялися дитячі фільми та фільми, в яких критикували пияцтво, крадіжки й решту соціальних проблем. Але не можна було торкатися проблем у системі.

Була регуляція цензурою певною мірою. Наприклад, творці-очевидці тих подій розповідали, що жовті та блакитні кульки у мультфільмі просили замінити іншими кольорами.

Вже з власного досвіду я знаю, що творцям спочатку потрібно було зробити щось пропагандистське, комуністичне. Тобто треба було викликати довіру в системи, аби потім створювати щось на більш вільну тему. 

Де та як навчалися ремеслу українські творці у ті часи? 

Анімація — одне з молодих мистецтв. І фахівців, окрім Disney і деяких відомих постатей, не було. Тому всі навчалися на практиці, шукаючи нові технології.

Перші роботи нашої кіностудії «Укранімафільм» — це копіювання технологій студії Disney. Одна з таких технологій називається «еклер», коли спочатку знімають актора, а потім перемальовують у кадрі. 

Потім почали виготовляти фільми для дитячої аудиторії. Але технології майже наосліп розробляли, бо вчителів майже не було. Вже потім поступово досвід почали передавати один одному. З 70-их до початку 90-их говорили саме про школу української анімації завдяки її успіхам. У цей період сформувався власний новий підхід до створення анімаційного кіно, що відрізнявся від діснеївського. 

У цей період української школи анімації чи був зроблений внесок у розвиток світової анімації? 

Насправді Україна вже робила вдалі спроби внести свій внесок у розвиток світового мистецтва. Наприклад, твір Миколи Леонтовича «Щедрик» (Carol of the Bells), що став впізнаваним по всьому світові. 

Однак за радянських часів Україна існувала в жорстких умовах ідеологічної цензури, і якось відокремитись від мистецтва інших республіканських шкіл анімації було складно. Першим визначним успіхом була стрічка Алли Грачової «Ведмедик і той, що живе в річці» (1966). Її виконано у техніці перекладної анімації, ляльки рухаються не в тримірному просторі, а тільки в площині екрану — горизонтально й вертикально. 

З 1941 по 1993 рік працювала також студії «Київнаукфільм». Найбільш відомою її мультиплікаційною стрічкою був фільм «Савушкін, який не вірив у дива» (1983). У ньому майже вперше було використано техніку, коли камера фактично гуляє простором, створюючи просто неймовірні ракурси.

На жаль, після розпаду СРСР архіви «Київнаукфільм» було повністю знищено. Через необачність чиновників Міністерства культури загинули майже всі результати багаторічної праці багатьох українських аніматорів. Фонові заставки, ескізи до вже відзнятих стрічок та сценарії майбутніх — це все, що залишилося від української анімації радянської доби.

Тому саме цей період визначити як період значного внеску у розвиток світової анімації важко. Але все ж таки анімаційне кіно постійно розвивалося як мистецтво. Завдяки експериментам запроваджувалися нові технології, Наприклад, Євген Сивокін у своєму фільмі «Вікно» використав технологію малювання фарбою на склі, з якого зішкрібали шар за шаром.

Чи мають українські митці власний стиль анімації та чого вдалося досягти за роки незалежності? 

У 1991 році фестиваль українського анімаційного кіно КРОК став міжнародним. Відтоді почало з’являтися все більше фестивалей. Згодом потроху почали відкриватися факультети художників анімаційного кіно у вищих навчальних закладах. Але розвиток галузі на сучасному етапі значною мірою відбувався, починаючи з 2000-их. 

Можу сміливо сказати, що один із потужних поштовхів у розвитку відбувся, коли моя стрічка «Йшов трамвай дев’ятий номер» (2002 рік) отримала у 2003 році «Срібного ведмедя» у Берліні. Після 90-х, після тодішнього застою та безладу, це стало ковтком свіжого повітря для анімації в Україні. Тоді багато молодих режисерів почали ставитися до професії вже серйозніше, а держава почала виділяти більше коштів на ігрове та анімаційне кіно.  

Все частіше українські режисери анімаційного кіно стали отримувати нагороди на міжнародних фестивалях. Національні твори почали втілювати у кіно. У 2013 році за підтримки Державного агентства України з питань кіно «Укранімафільм» створила за мотивами відомої казки мультсеріал «Котигорошко». У цій стрічці як раз добре відчувається українська традиційна школа анімації. 

Оскільки багато наших митців створювали анімації для Європи, Америки та Росії, на українське кіно почали дивитися з іншого боку - вже не як на радянське. 

Наприклад, Микита Лиськов — це  представник нового покоління митців, який здобув багато нагород на міжнародних фестивалях. У його творчості відчувається саме українська школа анімації.

Ви маєте свою студію «Новаторфільм», чи допомагає вам держава у фінансуванні? І взагалі, на ваш погляд, чи сприяє держава розвитку анімації в Україні? 

Весь час ми вимагаємо від держави більшої підтримки. Але ніколи не буває ідеальних умов. В наших умовах, коли є достатньо недоліків самої системи, держава все одно профінансувала вже другу повнометражну анімаційну стрічку («Мавка»). І тільки на нашій студії профінансувала десять серій анімації. 

Втім є певні перепони. Наприклад, існує закон про те, що певна частина коштів від податків виділяється на кіновиробництво, але реально він не працює. Виявляється, що жоден великий підприємець не зацікавлений в тому, аби частину своїх податків дати в кіновиробництво. І так не з одним законом, котрий покликаний сприяти розвиткові кіно. А що може зробити Держкіно або Міністерство культури, якщо не працюють закони, які керують їхньою роботою? Вони роблять що можуть. 

Я думаю, що після нашої перемоги ця галузь набуде нових обертів. Бо з‘являться нові теми, герої та проблеми, котрі потрібно буде дітям висвітлювати. Вже створюється навіть нове патріотичне кіно, наприклад про пса-сапера Патрона. 

А як щодо співпраці з іншими країнами?

На одному з фестивалів у Канаді я показав одну серію з проєкту «Моя країна — Україна», 26 серій котрого стоворювалися близько десяти років на нашій студії «Новаторфільм». Продюсер сказав, що сюжет дійсно цікавий, але вже на десять років вперед розписана черга. Тоді я зрозумів, що пошуки фінансування — важкий труд. 

Тобто кожна країна захищає свого виробника. Але увійти у спільне виробництво не так складно, просто у нас ще недостатньо досвіду у продюсуванні та дистриб‘юції на світовому ринку кіно. 

І якщо відверто казати, то наразі багато українських аніматорів працює в інших країнах. Наприклад, нещодавно Євген Бойцов створив анімаційний шедевр «The Table» саме за кордоном. Але й в Україні наразі багато аніматорів творять завдяки державному фінансуванню. А недавно Дмитро Лісенбард підкорив своєю роботою один із міжнародних фестивалів. Серед інших українських аніматорів — Анатолій Лавренішин, Микита Лиськов, Юля Фалілеєва, Оксана Несененко та багато інших.

А де ви черпаєте натхнення? 

Звісно, воно не завжди є, бо все залежить від обставин. Але здебільшого надихає природа, спілкування з рідними та друзями. Також ще під час епідемії коронавірусу ми почали працювати з дітьми на студії. І насправді це дає багато енергії та допомагає і мені, і дітям відволіктися від похмурої реальності війни. Крім того, таким чином ми передаємо знання та досвід, виховуючи наступне покоління. 

З ким з відомих українських операторів ви працювали та чи важко знайти людину, яка втілить анімаційний задум на екрані? 

Так, в анімації процес зйомки специфічний, і не всі можуть відтворити його. Бо зображення у кінцевому підсумку має бути те саме, що і в кіно, а на ділі в процесі все дуже маленьке. Окрім цього, середовище, повітря, освітлення треба створювати штучно, але реалістично. 

На нашій студії насправді працюють досить відомі оператори. Вищезгадану стрічку «Йшов трамвай дев‘ятий номер» знімав Олександр Ніколаєнко. А «Злидні» та проєкт «Моя країна — Україна» знімали Лев Костенко, Вадим Ільков, Оля Бабіцька та Володимир Галицький. Я всіх їх дуже люблю, всі оператори, з якими я працював — справжні художники. Але Галицький — справжній Леонардо Да Вінчі анімації. 

Нещодавно вийшла довгоочікувана повнометражна анімаційна стрічка «Мавка. Лісова пісня». Втім в Інтернеті вона отримала певну кількість негативних відгуків начебто через стереотипність типажів деяких персонажів. Що ви можете сказати з цього приводу? 

Я вважаю, що критикувати завжди легше, ніж створювати. Але помилки роблять всі, втім мета всіх — внести свій вклад у розвиток українського кіно. У цьому випадку колектив довго працював, стрічку створювали майже п‘ять років. І вона стала подією для української кіноіндустрії.

Наша проблема в тому, що у нас всередині країни поки майже немає конкуренції, бо наразі у нас рідко та повільно виходять повнометражні фільми. У той час як на світовому ринку обсяг виробництва стрічок та, відповідно, конкуренція постійно зростають.