ПОГЛЯД: Переговори як частина стратегії США у війні

Впродовж усього дев'ятого місяця російсько-української війни тема переговорів з Путіним звучить не менше, ніж повідомлення з фронту.

Причому звучить по різному: то з'являється інформація, що Кремль їх активно домагається, то лунають пропозиції, що Україна має сісти за стіл переговорів з Росією, то просочуються чутки про закулісні перемовини США і Кремля.

Очевидно, що всі ці три теми можуть мати місце, відтак важливо зрозуміти причини. В першу чергу, чому Захід, передусім США, сприймають опцію переговорів як елемент своєї стратегії у цій війні. Особливо на фоні осінніх воєнних успіхів української армії. Де тут логіка і в чому інтерес?

Думаю, що така поведінка США випливає з її стратегії. Теперішня стратегія Білого дому полягає у тому, що вони намагаються повільно виснажувати і ослаблювати Росію санкціями, дозованими постачаннями зброї і успіхами ЗСУ на фронті, залишаючи при цьому для Путіна вікно для відступу, якщо він припинить бойові дії і забереться з України.

Більше по темі

Росія попередила США про удар новою ракетою по Україні

За 30 хвилин до атаки США знали про удар балістичною ракетою "Орєшнік" по Дніпру.

Це стратегія ослаблення, а не падіння чи, тим більше, поділу Росії. Вона припускає, що Путін і ФСБ збережуть владу в Росії, якщо погодяться на компроміси, запропоновані Заходом.

А якщо Росія не буде погоджуватися, Захід буде посилювати санкції і постачання зброї, не закриваючи при цьому вікно.

Серед аргументів на користь саме такої стратегії традиційно наводяться такі:

1. Страх перед застосуванням Росією ядерної зброї. Це дійсно хвилює західний політикум і західні суспільства. Хоча після останніх публічних заяв Китаю і повідомлень про стан ядерних боєголовки і засобів їх доставки в Росії імовірність застосування такої зброї на практиці має стійку тенденцію до зниження.
2. Небажання йти на воєнну ескалацію, тим більше безпосередньо втягнутись у війну. Це можна зрозуміти, тільки треба мати на увазі, що подібні цілком природні бажання прочитуються Путіним у протилежному сенсі - як слабкість Заходу. І це дає йому надію на те, що продовження війни приведе до позитивного для нього результату.
3. Існують засадничі побоювання щодо посилення Китаю в разі воєнної поразки Росії і його можливостей дістати доступ до окремих російських територій і, особливо, до ресурсів Сибіру.
4. В США, на жаль, досі немає ясного бачення, що робити з Росією після війни. Існують також побоювання (насправді інспіровані самим путінським режимом), що поразка Росії у війні призведе до громадянської війни, смути, з непрогнозованими наслідками, до мільйонів біженців чи приходу до влади у Росії сил, у порівнянні з якими Путін виглядає ще не найбільшим злом.
5. Також існує базова етична позиція Заходу, що компроміс – це завжди краще, ніж ескалація чи продовження війни. Хоча велике питання: компроміс зі злом - це добро чи зло?

На моє глибоке переконання це є зло.

Насправді на Заході мотивів щодо бажаності переговорів є більше, та й ці  п'ять постійно видозмінюються. Проте суть залишається та сама – політики на Заході самі себе поставили на розтяжку, зав’язавши своєрідний Гордіїв вузол, не в змозі вирішити головну дилему: ослабляти Росію, шукаючи компромісів з Путіним і залишити її такою як є, чи досягти вирішальної перемоги над нею, досягнувши її воєнно-політичної капітуляції і припинити в такий спосіб історичне існування Росії як імперії.

Невирішеність цього питання є одним з головних чинників продовження і затягування цієї російсько-української війни.

Захід також мав би бути зацікавленим у якомога швидшому закінченні війни. Адже загострюється проблема біженців, як і проблема росту цін та економічної рецесії, що прямо відображається на популярності політиків в країнах Заходу.

Проте швидко закінчити війну можна у два способи: надаючи Україні озброєння у достатній кількості і належної номенклатури, щоб вона перемогла Росію на полі бою, або ж спонукаючи Україну до переговорів з Росією і пошуку всіляких компромісів. Особливо, коли на Заході де-не-де лунають думки, що Україна не в змозі перемогти Росію воєнним шляхом. Мовляв, навіщо тоді насичувати її зброєю, це лише зробить війну перманентною і безрезультатною.

І якщо перший варіант цілком співпадає з національними інтересами України, то другий є для нас неприйнятним. І, на мою думку, для Заходу теж. Саме в цьому полягає головна помилка: Путін не піде на жодні компроміси, які означатимуть втрату завойованих територій, бо це ризик для нього (і для ФСБ) втратити владу в самій Росії. Для України компроміси, що не передбачають повернення до кордонів 1991 року, несуть смертельну небезпеку зруйнувати небачену до сьогодні єдність влади, армії і суспільства, яка стала вирішальною запорукою нашого успіху.

Чи, може, на Заході розраховують, що Росія у 2023 році остаточно знесилиться під тиском санкцій, нафтового ембарго і масового безробіття? Реальна ситуація цього року показує, що економічного колапсу через санкції в Росії не сталося. За попередніх прогнозів падіння ВВП РФ на 10-15%, видається, що економіка Росії в 2022 році впаде лише на 4-5%.

Я вважаю, що в інтересах і України, і Заходу не давати російському агресору жодної передишки, паузи чи лазівки і якомога швидше добити його на полі бою. А для цього нам треба якнайбільше наступального і протиракетного озброєння, якого якраз Україна і не отримує у належній кількості. І це затягує війну, даючи Путіну можливість продовжувати агресію, сподіваючись, що не все ще пропало. Збільшуючи при цьому ймовірність втягування самого Заходу у війну, чого він так намагається уникнути.

Гордіїв вузол комусь належить розрубати.