Борги – це незручно, особливо борги вдячності. Коли ми заборгували іншим занадто багато, нам буває важко висловити свою вдячність. Якщо не рефлексувати, то можна мінімізувати наш борг або просто забути про нього. Якщо ми високої думки про себе, то можна проігнорувати борг перед кимось, кого вважаємо менш важливим. У найгіршому випадку ми можемо ображатися на людей, які нам допомогли, і зображати їх у негативному світлі, щоб не відчувати, що ми теж є вразливими людьми, які іноді самі потребують руки допомоги.
Американці (і багато інших) у величезному боргу перед українцями за їхній опір російській агресії. З певних причин нам важко це визнати. Для цього нам потрібно знайти слова. Сім слів, які можуть допомогти: безпека, свобода, демократія, мужність, плюралізм, наполегливість і щедрість.
Запорізька АЕС укотре опинилася на межі блекауту
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Можливо, найважливішим і найбільш невизнаним боргом є безпека. Український опір Росії значно зменшив ймовірність великого збройного конфлікту деінде, а отже значно зменшив ймовірність ядерної війни.
До початку цієї війни одним із сценаріїв великого неядерного конфлікту з ядерним ризиком було російське вторгнення в країну НАТО. Український опір виявив слабкі місця російських збройних сил і знищив значну частину їхнього бойового потенціалу. Завдяки Україні цей сценарій став набагато менш імовірним, ніж рік тому, і залишатиметься малоймовірним протягом наступних років.
Основним сценарієм глобального конфлікту у ХХІ столітті вважалося китайсько-американське протистояння навколо Тайваню. Внаслідок опору України Пекін бачить труднощі, з якими він стикнеться, якщо нападе на Тайвань. Вогнище того, що більшість аналітиків вважали найімовірнішим (або навіть неминучим) сценарієм великої війни, по суті, знято.
Цей борг майже неможливо помітити серед американців. У щоденних повідомленнях преси нас приваблюють заголовки, які змушують нас відчувати загрозу або припускають, що війна якимось чином стосується нас. І це, можливо, заважає нам бачити загальну картину.
Американських політиків і аналітиків з питань безпеки буквально приголомшує те, що інша країна може зробити так багато для нашої власної безпеки, використовуючи методи, які ми самі не змогли би застосувати. Україна зменшила ризик війни з Росією, перейшовши з позиції простої дельфійської оборони. Україна зменшила загрозу війни з Китаєм, не вступаючи в конфронтацію з ним і навіть підтримуючи з ним добрі відносини. Нічого з цього не було доступно американцям. І все ж наслідком цього є більша безпека для американців.
Для мене особисто найбільший борг стосується свободи. Це слово, яке ми, американці, використовуємо досить часто, але іноді втрачаємо уявлення про те, що воно насправді означає. За останні тридцять років у нас з’явилася дуже погана звичка вважати, що свобода – це щось, що нам дарують більші сили – наприклад, капіталізм. Це просто неправда, і віра в це зробила нас менш вільними.
«Вся історія прогресу людської свободи, – сказав Фредерік Дуглас, – показує, що всі поступки, які були зроблені її величним вимогам, були результатом серйозної боротьби».
Завжди буде так, що свобода залежить від певних ризикованих зусиль, спрямованих проти більших сил. Іншими словами, свобода завжди буде залежати від етичного прагнення до іншого, кращого світу, і завжди буде страждати, коли ми віримо, що світ сам зробить роботу за нас.
Вирішивши чинити опір загарбникам в ім’я свободи, українці нагадали нам про це. І при цьому вони запропонували нам багато цікавих думок про те, якою може бути свобода. Володимир Зеленський, наприклад, висловив цікаву думку про те, що свобода і безпека, як правило, працюють разом. Під час цієї війни, розмовляючи з українцями, я був вражений тим, що вони визначають свободу як позитивний проєкт, як спосіб буття у світі, як надбання майбутнього. Свобода – це не просто перемога над росіянами. Це створення кращого і цікавішого життя, кращої й цікавішої країни.
Важко не помітити, що українці зробили для захисту ідеї демократії. У базовому сенсі це те, за що ведеться війна. Владімір Путін представляє практику керованої або фейкової демократії ХХІ століття, в якій олігархія зберігає певну видимість і риторику демократії, тому що не має альтернативи, накопичуючи багатство і владу і роблячи неможливою будь-яку значущу політичну участь. Російська система спирається на телебачення, яке запевняє росіян, що всі інші так само корумповані, і тому вони повинні любити свою власну російську корупцію просто тому, що вона російська.
Але якщо не всі однаково корумповані? Якщо існує сусідня держава Україна, де вибори насправді вільні, і де до влади можуть прийти несподівані люди? Це те, що потрібно було зробити немислимим, за допомогою мови ненависті до українців і війни, яку Росія веде вже з 2014 року. Її метою якраз і було фізично усунути законний український уряд і лідерів українського громадянського суспільства, і таким чином перетворити Україну на своєрідну російську глибинку.
Опір українців, причину й мету якого не можуть зрозуміти російські політичні та медійні еліти, ґрунтується на простому розумінні того, що громадяни повинні обирати своїх лідерів. Українська демократія має багато проблем, і під час війни вона зазнала змін, зумовлених воєнним станом. Але українці відстоюють базову концепцію самоврядування, причому величезною ціною для себе. Вони роблять це в той момент, коли здається, що авторитаризм бере гору в усьому світі. Для кожного, хто піклується про демократію, це величезний борг.
У всьому цьому українці показали беззаперечний приклад мужності. У «Республіці» Платона Сократ назвав мужність однією з чеснот міста. Я не можу не думати про це, коли згадую рішення Зеленського залишитися в Києві, хоча майже всі за межами України очікували, що він втече. Безпека одних (нас) іноді залежить від мужності інших (українців). Свобода завжди вимагатиме мужності: як казав Перікл, «свободи гідні лише ті, хто має мужність її захищати». Те саме стосується й демократії. Вона за своєю суттю є відважним починанням, оскільки більші сили олігархії завжди йому протистоятимуть, а наші менш благородні внутрішні голоси завжди будуть закликати нас підкоритися. Мужність Зеленського, як він сам висловлювався, була «репрезентативною»: він знав, чого від нього очікує його народ, і він це робив.
Хто ці люди? Зеленського – представника національної меншини в Україні (він єврей) – обрали президентом 73% населення. Це свідчить про плюралізм, який є важливим для України і для українського опору. Апологети диктаторів (а таких людей у Сполучених Штатах багато), як правило, стверджують, що лише одноманітність принесе ефективність, особливо під час війни.
Це, безумовно, той підхід, який Росія принесла у війну: єдине командування, єдину ідеологію та криваву, злочинну спробу гомогенізації українських територій під окупацією, що дорівнює геноциду.
Натомість українці чинять опір у зовсім інший спосіб. Коли їхній уряд говорить про звільнення Криму, він наголошує на правах його корінного народу – кримських татар. (Міністром оборони в Україні зараз є кримський татарин). Успіх українців на полі бою значною мірою залежить від гетерогенного і впевненого в собі громадянського суспільства, здатного підтримувати солдатів і надавати послуги в районах, де центральна влада є слабкою. Командири підрозділів Збройних сил України мають велику свободу дій. У Збройних силах розмовляють двома мовами – українською та російською (головнокомандувач ЗСУ народився в Росії). Українські військові представляють гендерну різноманітність (і мають різну сексуальну орієнтацію). В українських Збройних силах, на відміну від російських (і багатьох інших), воюють представники різних соціальних класів і прошарків. Цікаво, що більшість досліджень показують, що різноманітність у групах, як правило, призводить до кращого прийняття рішень. Російські пропагандисти розглядають усі ці прояви різноманітності як відхилення від норми. Але урок, схоже, полягає в тому, що повага до гідності призводить до кращих результатів, у тому числі на полі бою.
Мені легко писати про ці борги. Це займає лише мить. Але вони накопичувалися протягом тривалого часу. Українці продемонстрували надзвичайну наполегливість. Прийнявши рішення чинити опір на початку, яким би важливим не було це рішення, треба приймати його знову і знову, година за годиною, день за днем, обстріл за обстрілом, бомбардування за бомбардуванням, ракетний удар за ракетним ударом, удар з безпілотника за ударом з безпілотника. Україна – країна, де дуже багато людей були змушені покинути свої домівки, де вщент зруйновані цілі міста, де мільйони людей просто зараз позбавлені доступу до електрики та води. Вже зима, але українці не здаються.
Все, що решта з нас отримує від українського опору – безпека, свобода, демократія, мужність, плюралізм – залежить від їхньої витривалості. Враховуючи те, як ми, американці, обробляємо інформацію та емоції, швидко і з жагою до наступного, цей елемент нашого боргу перед українцями, можливо, оцінити найважче. Російський поет Маяковський у своєму антиімперіалістичному вірші «Борг перед Україною» запитує: «Чи знаєте ви українську ніч?» і відповідає: «Ні, ви не знаєте української ночі. Тут небо чорніє від диму». Ми не знаємо української ночі. Але ця наполегливість є величезним боргом перед Україною.
Українці схильні плутати нашу здатність цінувати всі ці борги зі своєю власною щедрістю. Від початку війни я чотири рази приїздив в Україну, і дорога була довгою навіть за найкращих обставин. Коли українські колеги їдуть до нас, вони ніколи не забувають привезти подарунки (особливо дітям). У цьому є проста людська гідність: незважаючи на війну, залишатися ввічливим.
Але в цьому бажанні привезти щось значуще з охопленої війною країни я відчуваю глибоку незручність: нам, американцям, бракує навіть звичаю щось дарувати господарям, не кажучи вже про звичку цінувати їх – чи зможу я бути достатньо вдячним?
Я подумав про це в Карнеґі-холі, кілька днів тому слухаючи там американську різдвяну пісню «Carol of the Bells». Мене з дитинства вражає ця пісня, яка вирізняється з-поміж усіх інших мелодій своєю чарівною красою. Недарма вона здається інакшою: насправді вона є українською – це давня багатоголоса народна пісня «Щедрик» в обробці українського композитора Миколи Леонтовича.
Цю пісню запозичила наша культура, з новими англійськими словами про різдвяні дзвони, які по-своєму є досить гарними і зберігають дух доброго настрою, що звучить в оригіналі. Українська ж пісня зовсім не про Різдво, та й не може бути про нього, адже вона відсилає нас до дохристиянських традицій. Вона про весну, про добру звістку, яку приносить ластівка, про теперішнє кохання і прийдешнє благополуччя. Це пісня ствердження і підбадьорення. Сама назва «Щедрик» говорить про щедрість і достаток.
«Щедрик» виконав у Карнеґі-холі в жовтні 1921 року хор українців, які шукали підтримки для Української народної республіки, що опинилася під загрозою. Композитора Леонтовича вбили більшовицькі чекісти на початку того ж року. Невдовзі по тому більша частина нинішньої України була приєднана до Радянського Союзу. Пісня була американізована в 1936 році, невдовзі після сталінського Голодомору. Її походження було забуте, як і Україна загалом.
Два роки тому з цією піснею до Нью-Йорка приїхав український дитячий хор. Це був подарунок, який м’яко перегукувався з привласненою нами піснею, але без образи, лише з щедрістю. Коли вона була виконана на біс українською, а потім англійською, українці й американці в концертному залі плакали – з різних причин, але разом.
11 грудня 2022 р. (відредаговано 5 грудня 2024 р.) Я написав це два роки тому. Вважаю, що з завершенням цього року, з наближенням свят, повернення наших моральних та екзистенційних боргів Україні стає все більш нагальним. Більшість із вас не були підписниками, коли це було опубліковано; я залишив текст без змін, за винятком кількох оновлень.
P.S. Дякую всім, хто долучився до Safe Terrain – кампанії з розмінування, яку я проводжу разом із великим Марком Хеміллом через United24. Ми майже досягли мети. Кожен, хто бажає зробити свій внесок, може зробити це тут.
P.Р.S. Якщо ви хочете допомогти творцям української культури воєнного часу, будь ласка, розгляньте можливість зробити внесок до проєкту «Documenting Ukraine». Посилання для благодійників тут (через 501(c)3).
Передрук з книги Тімоті Снайдера «Думаючи про...» snyder@substack.com. З оригіналом можна ознайомитися тут.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.
