Що саме сталося 33 роки тому і що було поставлено на карту
33 роки тому, 19 серпня 1991 року, група радянських прихильників «жорсткої лінії» спробувала повернути колесо історії у зворотньому напрямку. Прагнучи запобігти швидкому розпаду СРСР, вони здійснили путч у Москві, і протягом кількох днів доля Радянського Союзу, а також, зрозуміло, натоді ще радянської Української республіки, висіла на волосині.
Наближаючись до 33-ї річниці відновлення незалежності України – короткочасна, але історично дуже значуща спроба створити незалежну Українську державу в 1918-20 роках була придушена силою – важливо згадати ті драматичні події, що передували цій історичній події.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Комуністи-прихильники «жорсткої лінії» мали на меті зупинити процес демократизації, який тогочасний радянський лідер Михайло Горбачов започаткував своєю політикою гласності та перебудови. Однак перш за все путчисти хотіли зберегти контрольовану з Москви радянську імперію, яка називала себе федерацією «суверенних» радянських республік. Вони прагнули заблокувати реалізацію плану Горбачова зі збереження СРСР через підписання нового «союзного договору» дедалі більш національно орієнтованими та самостійними у своїй політиці неросійськими республіками.
Демонтаж репресивної радянської влади
На той час Україна, де радянський режим був суворішим, ніж в інших неросійських республіках, вже заявила про прагнення відновити свою державну незалежність. За прикладом прибалтійських республік у 1989 році суспільні рухи демократично-патріотичного спрямування об'єднались в єдиний потужний «Рух» і розпочали боротьбу за незалежність України.
16 липня 2020 року Верховна Рада Радянської України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Деякі з її комуністичних лідерів, зокрема так звані «суверенні комуністи» на чолі з Леонідом Кравчуком, які прагнули якомога більшої свободи від контролю з боку Москви, також виступили проти плану Горбачова зі збереження Радянського Союзу.
Але досягти реальної незалежності від імперського центру було не так легко. Комуністи все ще були при владі в Москві та Києві й домінували в українському парламенті.
Єльцин як каталізатор
Але у той час «ліберальний» комуніст Борис Єльцин порушив міцність лав КПРС у Москві, зайнявши відверто продемократичну позицію. Він кинув виклик Горбачову, виступаючи за державний суверенітет Російської Федерації. Несподівано й мимоволі Єльцин діяв тоді як російський союзник борців за незалежність України і став каталізатором подій. Саме такого мимовільного союзника потребували тоді й рішуче налаштовані на відновлення незалежності України «рухівці», й такі національно свідомі комуністи, як Кравчук.
Утвердження суверенітету
В останні місяці 1990 року Україні вдалося відстояти свій суверенітет, в обхід Москви підписавши декілька важливих угод і декларацій з іншими радянськими республіками, а також із кількома сусідніми державами. У вересні, жовтні та листопаді Угорщина, Польща та Російська Федерація офіційно визнали «суверенітет» України. Україна також посилила свої позиції в ООН і подала заявку на пряме представництво в Комісії з безпеки та співробітництва в Європі.
Ще одним свідченням нової самостійної політики України стало публічне засудження Президією Верховної Ради України силового придушення виступів за незалежність у Литві у січні 1991 року.
Перший референдум в Україні, який задав тон у політиці
Коли Горбачов посилив тиск на неросійські республіки, примушуючи їх до підписання нового «союзного договору» і з цією метою призначивши референдум щодо майбутнього СРСР, Кравчук віднайшов геніальний компроміс: український парламент затвердив рішення, що у день референдуму Україна проведе власне опитування громадської думки щодо того ж питання. Референдум, на думку Горбачова, мав визначити умови, за яких Україна погодиться залишитися у складі Радянського Союзу.
Керівництво трьох областей Західної України прагнуло додати до бюлетеню референдуму третє запитання: чи хочуть вони, аби Україна була незалежною державою.
Під час голосування, яке відбулося 17 березня 1991 року, 70,5% виборців (58% тих, хто мав право голосу) висловилися за збереження Радянського Союзу. Однак цей результат фактично скасовувався більш активним схваленням (80,2% виборців) додаткової пропозиції, яка передбачала, що Україна має приєднатися лише до нового, лібералізованого «Союзу суверенних держав».
Відмова від маніпулятивних пропозицій Горбачова
У Києві, місті, яке ще донедавна здавалося наскрізь русифікованим, більшість учасників референдуму відкинула пропозицію Горбачова, а на Західній Україні понад 90% виборців висловилися за незалежність України.
Результат українського референдуму Кравчук тоді трактував як голосування «за такий союз, у якому Україна була б повноправною суверенною державою, державою, яка буде господарем у власному домі».
Наприкінці червня 1991 року радянський український парламент зірвав плани Горбачова, проголосувавши за відкладення подальшого обговорення запропонованого ним нового союзного договору до середини вересня.
Тим часом під керівництвом Кравчука та під постійним тиском «Руху» робота парламенту увійшла у більш конструктивну фазу. Було вжито низку заходів щодо реорганізації та раціоналізації державного управління, узгоджено концепцію нової Конституції України.
Хоча консервативні депутати-комуністи все ще мали більшість у парламенті, ним були офіційно визначені такі основні демократичні принципи діяльності держорганів: багатопартійність, верховенство права, повага до прав людини, релігійної свободи та гарантії прав національних меншин.
Прямі вибори
У липні 1990 р. український парламент схвалив запровадження президентської системи із обранням президента в ході прямих виборів. Тодішній український уряд, очолюваний Вітольдом Фокіним, розпочав поступовий і обережний перехід до ринкової економіки.
Такою була ситуація в Україні у серпні 1991 року, коли неросійські республіки СРСР прагнули максимально розширити свій суверенітет або навіть, як у випадку з балтійськими республіками, взагалі вийти зі складу Радянського Союзу. На тлі цих політичних рухів прихильники «жорсткої лінії» в КПРС вирішили, що настав час для рішучих дій та відновлення контролю за неслухняними околицями радянської імперії. І зробили це дуже незграбно напередодні дня, коли Горбачов планував заявив про підписання нового союзного договору.
Спроба державного перевороту у Москві раптово поставила під загрозу все, що було досягнуто Україною. До Кравчука і його команди звернулися представники силових структур СРСР, жорстко вимагаючи висловитися на підтримку путчу та ГКЧП. Це викликало шквал критики з боку демократичного табору. Тим більш, коли стало відомо, що путчисти тримають Горбачова під домашнім арештом на його дачі в Криму, тобто на території суверенної України.
Провал путчу ГКЧП розчистив Україні шлях до незалежності
Упродовж кількох серпневих днів невизначеності будинок Спілки письменників України був центром національного опору путчистам. Тисячі людей зібралися в центрі Києва, висловлюючи протест проти дій путчистів та вимагаючи утвердження незалежності.
На одному з таких мітингів український поет Дмитро Павличко закликав Верховну Раду України взяти під контроль військові частини, дислоковані в Україні, і закликати зовнішній світ визнати незалежність України.
До 22 серпня Єльцин, який згуртував і очолив суспільний опір перевороту в Москві, переміг, і приголомшений Горбачов зміг повернутися до столиці. Лише тоді Кравчук нарешті погодився скликати позачергове засідання українського парламенту через два дні, в суботу.
На цьому тлі спочатку загального обурення, а потім полегшення український парламент зібрався 24 серпня й за головування дещо розгубленого Кравчука проголосив державну незалежність України.
Автор докладно писав про шлях України до незалежності у своїй книзі «Українське відродження» (University of Toronto Press, and Christopher Hurst, London, 1999).
