Коли діти починали пустувати, то бабця казала – «побійтесь бога: що ви робите?»
Діти підросли, і з`ясувалося, що, можливо, бога й немає – бояться нікого. Дуже шкода – так хочеться, щоб господь існував. І покарання грішників – катів, гвалтівників, вбивць – щоб відбувалося одразу, прямо на місці злочину. Щоб не треба було чекати судного дня, щоб жертва бачила – грішника відразу вдарила блискавка.
Тоді кожний наступний, мабуть, замислився б: а чи варто? Чи я насправді так сильно хочу нову машину, віллу на французьскій Рів`єрі – чи що там ще купують багаті – щоб вкрасти гроші, які зібрали люди на фронт для наших бійців. От якби блискавка таких злодіїв одразу вражала, то може б до цього смертного гріха б і не дійшло.
Тільки як класифікувати гріх, коли крадуть так звані «государєві» люди. Особи, що обіймають державні посади? Це ж він (вона) не краде у дитини останню хлібину, а «потихеньку» розкрадає державні гроші. Ну й що з того, що Маргарет Тетчер колись сказала, що держава своїх грошей не має. Те, що надходить до держскарбниці – то все податки громадян.
Суспільний договір полягає у тому, що індивідууми об`єднались у державу, щоб вона їх захищала, причому не тільки від зовнішніх, але й від внутрішніх ворогів. Власне для того й створюється армія, щоб захищати нас від зовнішніх ворогів, а МВС – щоб ловити і знешкоджувати злодіїв.
Тільки як же знешкоджувати самих себе? Про це склали усім відоме прислів`я: головне, щоб в ході слідства не вийти на самих себе. А «інших» майже не існує. Зрозуміло, що простіше покарати лікаря, який взяв гроші за порятунок життя пацієнта. І може виявитись, що й не врятував. Вчителя, який бере подарунки за те, що вчить дітей, а може йому й не вдасться їх нічому доброму навчити.
Як викрутитись і не притягнути до відповідальності воєнкома, який за кілька місяців повномасштабної війни встиг озолотитися. Простіше покарати «цивільного», який тікає через кордон, щоб не виконувати свій громадянський обов`язок і не йти до війська захищати державу.
Отже ухилянт – це злочинець (людина, яка чинить зло), а той хто бере хабарі за відсточку від мобілізації – той «доброчинець»?
Протистояння відбувається не тільки із зовнішним ворогом по лінії фронту, але й по лінії державний апарат – обиватель.
Згадаймо Стенфордський експеримент, коли студентів поділили на дві групи – одні стали в`язнями, інші – наглядачами. І після поділу між ними не залишилося місця дружбі, співчуттю, емпатії. Або ми, або вони.
То звідки ж беруться «МИ», а звідки «ВОНИ»?
Пересічні громадянини (часто друзі з дитинства) закінчують школу й ідуть працювати – хтось на державну посаду, хтось – у приватний сектор. Може у приватному секторі зарплатня формально й вища, але стільки можливостей збагатитися, як на державній «хлібній посаді» ти там не отримаєш і «нічиїх» (тобто державних) грошей не привласниш.
Чому люди терплять таку несправедливість? Я можу помилятись, але відповідь на це, на мою думку, дуже проста: не втрачають надії, що колись ролі поміняються: із з в`язнів вони перетворяться на наглядачів.
Хочете приклад? До початку повномасштабної війни робота в привозних комісіях ніяких великих перспектив не відкривала. А зараз це просто Клондайк.
Так, не всі люди заробляють на війні, навіть якщо працюють у такому «хлібному» місці. Погоджуюсь, не всі охоронці у в`язниці нелюди й садисти. Й погоджуюсь, що не існує статистики щодо зароблених нечесно статків.
Може це навіть добре, що господь не вражає блискавкою одразу на місці скоєння злочину (тобто гріха). Але де ж «караючий меч правосуддя?» Чому громадянин платить податки на утримання правоохоронних органів та судової системи без можливості отримання справедливого вироку?
Невже живемо за принципом «війна все спише?»
Для тих, хто «нацарював» собі статки і втік, скоріш за все покарання не настане.
Тільки добре було б, щоб громадяни не просто молились за те, щоб пережити наступну ніч без тривоги й бомбардувань, щоб прожити наступний день з увімкненою електрикою, щоб у магазині залишились хоч якісь продукти. Це все «інструментальні» речі.
Давайте замислимось над «ментальними» категоріями. Як будемо жити у перший день, місяць, рік після закінчення війни? Чи ми вибачимо нашим зовнішнім ворогам? І що будемо робити із ворогами внутрішніми, які так само вбивали нас, бо крадіжка на укриттях, озброєнні, ліках, харчах – це таке ж саме вбивство. І де тоді «свій», а де – «чужий»?
