Обіймаючи високі посади в уряді США за трьох адміністрацій (Рейгана, Буша та Клінтона), я мав добру нагоду спостерігати за роботою найвищих урядовців у демократичних країнах і порівнювати їх із тим, що я спостерігав (хай і віддалено) в Україні. Моє перше «знайомство» з українським урядом відбулося в 1994 році, коли я очолював американську делегацію на київському симпозіумі «Етика та підзвітність в уряді», і там я виявив, що наші українські колеги – це напівсонні колишні співробітники КДБ, яких мало цікавило, до чого зобов’язує державного чиновника американський «Закон про захист інформаторів», який ми тоді обговорювали.
Єдина схожість усіх демократичних урядів з урядом України полягає в тому, що новообрані президенти чи прем’єр-міністри значною мірою покладаються на родину, давніх друзів і політичних чи бізнес-союзників, коли вперше вступають на посаду. Це зрозуміло, оскільки найбільш самотні люди в уряді – це ті, хто несе відповідальність за управління державою, але не здатен належно оцінити лояльність, чесність і компетентність свого найближчого оточення – тих, хто працює в їхніх офісах.
Америка й увесь світ від цього точно виграють, − Зеленський про принципи Трампа
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Зрештою, йдеться про офіс президента (або прем’єр-міністра), через який він спілкується з народом, контролює своїх чиновників і взагалі керує країною. Будь-який скандал, ознаки корупції, інші посадові злочини чи зловживання в уряді приписують лідеру та його адміністрації.
Проте є кілька фундаментальних відмінностей між президентською адміністрацією в будь-якій із західних демократій та в Україні – демократії, яка поки що перебуває на стадії розвитку. Західні демократії значною мірою вже відійшли від «вертикальних» адміністративних і контрольних структур, тоді як в Україні вплив радянської спадщини, яка вчить, що всі важливі рішення мають приймалися «нагорі», все ще дуже відчувається.
Крім того, попри конституційний «розподіл» влади між трьома владними гілками, фаворитизм, кумівство, патронаж і корупція значною мірою послаблюють в Україні механізм «стримування й противаги», який в усталених демократіях ефективно протидіє потенційним зловживанням і помилкам вищих урядовців . По-третє, у той час як сталі демократії лише виграють від активності вільної преси та забезпечують їй законний доступ (визначений, зокрема, «Законом про свободу інформації») до секретної урядової інформації, українські журналісти-розслідувачі часто опиняються під серйозною загрозою, коли намагаються дослідити походження величезних статків українських високопосадовців або підстави тих чи інших їхніх рішень.
Нарешті, високопосадовці в демократичних країнах звикли до особистих зустрічей з широким колом людей із різних частин політичного та соціального спектру, вони знаходять час для розмов «тет-а-тет» з письменниками, критиками та навіть своїми політичними опонентами (що часто робив, наприклад, президент Обама). В той час як українські президенти звикли до того, що співробітники їхньої адміністрації надійно ізолюють їх від співвітчизників (окрім, хіба, найважливіших відвідувачів).
Усі ці ще не до кінця усунуті проблеми молодої української демократії створюють «болото», в якому навіть найчесніші й найдобріші президенти ризикують втратити свою популярність, свої політичні позиції та історичну спадщину, яку вони сподіваються залишити наступним поколінням.
Люди, яким вони делегують багато своїх обов’язків і з якими радяться з дуже серйозних державних питань, починають зловживати владою та впливом, які вони мають лише завдяки реальній владі обраного народом президента. Вони зводять до мінімуму свою особисту відомість, коли справи йдуть погано, але прагнуть всіляко висвітлити свою важливість як «провокаторів дощу», коли справи йдуть добре. Зрештою, хоча їх ніхто не обирав до уряду, вони вважають себе рівними партнерами президента і прагнуть нав’язувати йому свої рішення навіть всупереч порадам досвідчених експертів, одночасно контролюючи інформацію, яку отримує президент.
Коротше кажучи, вони легко піддаються спокусі використати своє високе становище на користь собі та своїм лояльним прихильникам без відома президента, доки не вибухне якийсь гучний скандал і їхній бос буде змушений залучитися до справи.
На цьому етапі я хотів би чітко дати зрозуміти, що я став одним із найвірніших прихильників президента з тих пір, як він відмовився від пропозиції американців безпечно вивезти його з Києва в перший день російського вторгнення. Протягом останніх двох років він служив джерелом натхнення, сили та єдності для своєї нації, яка бореться з неймовірними труднощами й загрозами. Хоча ще напередодні президентства українська не була звичною для Зеленського мовою, тепер він розмовляє нею бездоганно, і його щоденні звернення до нації та дописи в соцмережах здаються написаними власноруч і дуже щирими. Повага та популярність, яку він здобув у світі, викликає гордість у серці кожного українця. Він нагадує мені іншого мого улюбленого президента – Рональда Рейгана – який також починав як актор, а потім став одним із найвидатніших державних діячів 20 століття.
Але саме на цьому етапі Зеленський має бути дуже обачним і розважливим, аби надмірна самовпевненість, погані радники та скандали не позбавили його як президента тих лаврів, на які він заслуговує. Наразі його рейтинги значно знизились, а настрої серед українців стають все більш похмурими. Багато хто в Україні вважає, що заявлені президентом причини й порядок заміни на посаді популярного в народі головнокомандувача ЗСУ шкодить інтересам України.
А керівник його офісу, здається, перебрав на себе функції дуже здібного українського міністра закордонних справ і став останнім часом головним медіатором України з іноземними державами. Неспроможність президента домогтися від парламенту дотримання суворих часових рамок для затвердження нового закону про мобілізацію та початку набору й навчання більшої кількості військовослужбовців певною мірою суперечить його постійними зверненнями до Заходу з вимогою збільшити й пришвидшити надання військової підтримки. До того ж і неготовність його штабу визнати зростаючий негативний вплив трампістів на Республіканську партію і розробити ефективну контрстратегію для зміцнення двопартійної підтримки України відображає серйозні недоліки в роботі Офісу президента.
Подібно до того, як Зеленський вирішив, що буде доцільним замінити на посаді генерала Залужного (хоча багато хто, включаючи й мене, має з цього приводу інакшу думку), можливо, настав час йому придивитися уважніше до свого найближчого оточення й визнати нарешті, що його «штаб» не впорався із покладеними на нього завданнями, а його довіра була змарнована. Можливо, у зниженні його рейтингу та у зростанні негативних настроїв в українському суспільстві винне скоріш його оточення, ніж сам Зеленський. Хоча й у нього теж були серйозні помилки, починаючи з неналежного реагування на попередження США щодо намірів Путіна. Зрештою, історики покладатимуть відповідальність за наслідки цих помилок саме на нього, а не на його радників чи помічників.
Президенту Зеленському треба, висловлюючись образно, «відчинити вікна» і впустити потік свіжого повітря. На його Офіс покладаються надто величезні обов’язки (навіть без врахування додаткових складнощів воєнного часу), тому ми всі маємо бути впевненими, що президент завжди добре поінформований про ситуацію в країні та світі і при вирішенні серйозних державних питань має можливість отримати найкомпетентнішу, найобгрунтованішу пораду від найбільш обізнаних експертів. А то надто часто, особливо в таких країнах, як Україна, високопоставлені клерки починають плутати свої допоміжні функції із функціями всенародно обраного президента.
Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
