Погляди президента США, його держсекретарів, міністра оборони та лідерів НАТО на російсько-українське протистояння регулярно висвітлюються у ЗМІ, але якими є глибші течії серед західних політиків і лідерів думок? Коротше кажучи, які поради отримують з приводу цієї війни політичні лідери?
Ніхто не має ідеально показового зрізу свідомості зовнішньополітичного істеблішменту Америки. Але нам зовсім не завадить уважно дослухатись до думок, нещодавно запропонованих спеціалізованим щомісячним журналом Foreign Affairs.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Спеціальний випуск про Україну за липень-серпень під назвою «Скажи мені, чим це закінчиться: це справді шлях України до перемоги?» містить три основні статті експертів із зовнішньої політики та урядових радників. Є також відповідні коментарі про труднощі політичних змін у Росії та нові загрози європейській безпеці. Ці погляди можуть вплинути на політику Заходу.
Трамп може запропонувати Україні заморозити лінію фронту − WSJ
Ніхто не буде задоволений
Щодо поставленого у заголовку питанні FA не досягає твердого консенсусу: один експерт спочатку розмірковує щодо перспектив прориву України на сході, але потім відступає та робить висновок, що це «війна, яку неможливо виграти». Інший автор розповідає про історію війни та про те, як вона може вийти з-під контролю, втягуючи більше учасників у бойові дії і розширюючись на шкоду інтересам усіх, як було у Першій світовій війні.
Одна теза повторюється у більшості експертів FA: ніхто не буде задоволений результатами цієї війни. Переговори, якими б стриманими чи опосередкованими вони не були, потрібно починати негайно та продовжувати навіть під час бойових дій. Це може призвести до перемир’я після вирішення другорядних питань.
Семюел Чарап, старший аналітик RAND Corporation і колишній чиновник Держдепартаменту в адміністрації Обами, є автором статті «Війна, яку неможливо виграти» з підзаголовком «Вашингтону потрібен фінал в Україні». Він починає зі слів, що «хоча відповідь Заходу з самого початку була зрозумілою, мета – тобто фінал цієї війни – була і певним чином залишається туманною».
«Настав час Сполученим Штатам виробити чітке бачення того, як має закінчитися війна… Якщо [США їхні союзники] будуть з цим зволікати, основи війни, швидше за все, залишаться тими самими», але людські втрати зростуть у рази. Чарап додає, що затяжна війна може тривати нескінченно без відчутного прогресу, нагадавши, що ірано-іракська війна затягнулася на вісім років. Теперішня ситуація допускає і навіть вимагає військової ескалації.
Він прогнозує: «Війна закінчиться без вирішення територіальної суперечки. Або Росія, або Україна, або, що більш імовірно, обидві повинні будуть задовольнитися де-факто лінією контролю, яку жодна з них не визнає міжнародним кордоном».
Чарап посилається на прецедент такого «незадовільного результату» перемир’я в Корейській війні 1953 року. Ніхто не отримав те, чого хотів, але всі сторони тим не менш були змушені це прийняти. Водночас він зазначає, що в уряді США скоріш схиляються до військового варіанту: військове командування урядової Групи сприяння безпеці в Україні очолює тризірковий генерал зі штатом у 300 осіб. «Але все ж таки в уряді США немає жодного чиновника, чиєю роботою на повний робочий день є дипломатія конфлікту», – нарікає Чарап.
Корейська аналогія взагалі привертає багато уваги серед авторів Foreign Affairs. Картер Малкасян, голова кафедри оборонного аналізу в Морській післядипломній школі, докладно описує цю війну 1950-1953 років у своїй статті «Корейська модель: чому перемир’я дає потужну надію на мир в Україні». Він зазначає, що Радянський Союз і США опосередковано протистояли у цій війні, надаючи ворогуючим сторонам військову та дипломатичну підтримку. Загроза ядерної ескалації залишалася реальною протягом усього корейського конфлікту.
«Совєти» стали менш догматичними
Але ці схожі моменти двох воєнних протистоянь не можуть приховати низку суттєвих відмінностей. В 1950-1953 війська США та країн-союзниць, зокрема британські і канадські, спільно воювали під прапором ООН поряд із південними корейцями. Це мало назву «поліцейською акцією» проти агресії. Китай фактично направив тоді війська в Корею, а Радянський Союз – ні.
Переговори почалися після року конфлікту. Канал ООН був завжди відкритий для переговорів після 1951 року, зокрема за підтримки індійського дипломата В.К. Крішни Менона.
У 1952 році легендарний генерал армії США Дуайт Ейзенхауер був обраний президентом. Це зміцнило рішучість американців. Можливо, ще важливішим було те, що в березні 1953 року помер Йосип Сталін, і позиція СРСР стала менш догматичною. До червня того ж року переговори переважно зосередились на практичних і короткострокових питаннях, таких як обмін військовополоненими.
Поступово переговорний майданчик став форумом для більш конкретних дискусій про те, як покласти край конфлікту шляхом поділу території. Але нічого не давалось легко: «Комуністи хотіли, щоб лінією припинення вогню слугувала 38-ма паралель. Сполучені Штати, з іншого боку, пропонували лінію фронту (або «лінію зіткнення»), яка проходила трохи північніше цієї паралелі, де складна малодоступна місцевість дозволяла вибудувати кращі захисні лінії. 27 листопада [1953], після чотирьох місяців переговорів і складних суперечок, сторони погодилися, що лінія зіткнення стане лінією припинення вогню», – пише Малкасян.
Ця лінія чомусь тримається і до сьогодні, 70 років потому. При тому, що формальної фіксації закінчення війни досі не відбулося. Але Північна та Південна Корея с тих пір існують як окремі суверенні держави в незадовільній рівновазі.
Найбільш песимістичний погляд у вказаній статті Foreign Affairs висловила історик Маргарет Макміллан – оксфордська вчена, відома своєю монографією про Версальський договір 1919 року, який завершив Першу світову війну. У своїй статті «Як війни не закінчуються: Україна, Росія та уроки Першої світової війни» вчена зосереджується на тому, наскільки непередбачуваними та нестабільними можуть бути події війни. У 1914 році багато хто у Франції розраховував на швидке завершення прикордонної війни з Німеччиною і на те, що солдати будуть «вдома на Різдво». Цього не сталося, оскільки обидві сторони роками окопувались, не досягаючи явного прогресу, використовували заборонену зброю та руйнували свої суспільства.
«І в 1914, і в 2022 роках ті, хто вважав, що війна неможлива, помилялися», – зазначає Макміллан.
Вона порівнює ідею Путіна про можливість швидкого захоплення Києва у 2022 році з планом Шліффена в Німеччині 1914-го, який вважав, що німецькі війська швидко пройдуть через Бельгію та оточать Париж – «протягом шести тижнів».
Макміллан наголошує, що «символічні» битви можуть затьмарювати в очах командувачів реальні військові цілі, багато битв Першої світової війни точилися навколо таких малозначних в стратегічному сенсі об’єктів, як Верден, який вона порівнює з Бахмутом 2023 року. Утримання цих міст було критично важливим для морального духу армій, але не мало суттєвого стратегічно значення.
Макміллан наголошує також на важливості ранніх та постійних переговорів під час війни. Навіть у найгірші періоди війни вони можуть запобігти непорозумінням і катастрофам. Придушення та приниження ворога – це ще не кінець війни, сторонам треба думати і про післявоєнне мирне співіснування.
Хоча деякі з цих поглядів можуть здатися хибними або наївними українським лідерам, варто зазначити, що незабаром ці погляди можуть стати панівними в західних столицях.
Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
