Майже 15 місяців тому війна застала мене в Києві. Попри загрозливі події початку війни я залишалась вірною рідному місту та країні, ніколи навіть не думаючи про переїзд за кордон, навіть на короткочасний перепочинок. Тут з’явилася на світ моя дитина, на 7-й день війни. Тут я знайшла гідну, цікаву роботу, зняла простору світлу квартиру. Я можу з гордістю сказати, що я по максимуму використала непросту ситуацію, в яку мене занурило життя.
Минали місяці, і поступово війна стала невід’ємним фоном моєї повсякденної рутини, чудернацькою рамкою, в яку, дивним чином, добре вкладалося моє життя. Як тільки я усвідомила, що ця війна не закінчиться завтра чи післязавтра, не закінчиться навіть до кінця тижня, мене сповнила рішучість продовжувати нормальне життя за об’єктивно існуючих обставин і не відкладати на потім свої плани та мрії.
Генсек НАТО та прем’єр-міністрка Італії: Наша мета - справедливий мир для України
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
У травні мені мало виповнитись 28, і я вирішила, що настав час втілити в життя свою давню мрію відсвяткувати день народження в Римі. Мені завжди здавалась захопливою ідея відсвяткувати день народження справжньою італійською пастою та морозивом, дослідити вражаючі старожитності колись могутньої Римської імперії, піднятися сходами Колізею, відвідати собор Святого Петра та оглянути скарби музеїв Ватикану.
Цього року настав час це зробити. Я без зволікань полетіла б прямо до Риму, але через війну мені довелося прямувати до італійської столиці через країну, якій не загрожують російські обстріли. Отже, спочатку я вирушила до Румунії.
15 травня я нарешті прибула до Риму. Я не підозрювала, що вже наступної ночі, 16 травня, Київ піддасться найбільш масованому ракетному обстрілу з початку війни. Тієї ночі Росія випустила по Києву 18 ракет, у тому числі 6 гіперзвукових ракет «Кінжал».
Серед ночі якесь дивне відчуття розбудило мене. Я інстинктивно перевірила свій Telegram і відразу зрозуміла, що відбувається щось жахливе. Я прокрутила свою стрічку в Instagram і виявила, що навіть ті мої друзі, які ніколи раніше не йшли в укриття під час ракетних атак, тепер перелякано ховаються у підземних паркінгах.
Почуття тривоги зростало, і я написала мамі та свекрусі, запитуючі в них, що відбувається в Києві. Вони відповіли, що для них це була найстрашніша ніч з початку війни. Їхні квартири були освітлені сяйвом ракет ППО, а стіни будинків здригались від сильних вибухів. Пізніше ми почали жартома називали ту ніч «Зоряними війнами».
На щастя, всі ракети «Кінжал» нашим вдалося перехопити завдяки американській системі ППО Patriot.
Тоді мене охопило гостре почуття сорому. Я відчувала провину за те, що не була в Києві під час цього нападу, за те, що не пережила ту страшну ніч разом із найближчими людьми. Мені було соромно навіть за те, що я поділась фотографією фонтану Треві в Instagram за декілька годин до атаки на рідне місто, де мої співвітчизники були сповнені паніки та страху.
Відтоді це почуття провини не полишало мене, особливо через те, що обстріли столиці тривали й далі – декілька наступних ночей росіяни продовжували тероризувати киян десятками ракет і ударних безпілотників. Це завадило мені повною мірою насолодитися моїми римськими канікулами. Я вже думала лише про те, щоб якнайшвидше повернутися в Україну, аби позбавитись цього дошкульного почуття сорому.
Тепер я повернулась до Києва, міста, яке ворог майже щоночі піддає безжальним обстрілами. Під час повітряних тривог я сплю у ванній кімнаті, іноді засинаю лише після 4 години ранку, коли припиняється обстріл, потім прокидаюся о 8 ранку, щоб йти на роботу. Тим не менше, я безмежно задоволена, що я вже вдома, і буду зносити усі випробування війни разом із моїми земляками-українцями.
